Крок за горизонт - Анна Ліє Кейн

Стояв біля покоїв дружини та нетерпляче поглядав у бік вікон. Небо над обрієм повільно наливалося кольором, наближався світанок. Альва ніколи не прокидалася так рано, але Олівія…

Два дні, які ми провели на землях Нуор, дозволили мені зрозуміти дві речі. Перша: якщо я та Альва залишаємо замок, то здатність переміщатися в інший світ також зникає. І друга: будь-що я повинен переконати Лів зайняти місце Альви. Як це зробити я поки що не знав. І складнішою здавалася не магічна сторона питання - як прив'язати душу до тіла, а інша - як зробити цей світ привабливим для Олівії. Адже я не хотів примушувати її, а всім серцем бажав, щоб вона з доброї волі прийшла до мене.

- Ваша Величність? - здивовано спитала Віві, підходячи до покоїв своєї пані. Вона озирнулася на всі боки, помітивши, що я відпустив вартових, і особисто чатую біля дверей. Дівчина запізно вклонилася, а потім запитливо підняла брову: - Щось трапилося?

- Не зовсім, - відповів ухильно, знову глянувши на вікна. - Просто мені треба поговорити з дружиною.

Дівчина здивовано округлила очі. Я рідко називав Альву дружиною вголос. Зазвичай королевою чи просто на ім'я, але зараз я вибрав саме це слово, адже говорити я збирався з Олівією, а не з Альвою. Аби тільки вона не зневірилася і не поїхала ночувати туди, звідки не зможе переміститися в тіло королеви.

- Мені розбудити Її Величність? - з побоюванням уточнила Віві.

Ця дівчина була молодшою ​​дочкою одного з моїх вірних міністрів, вона не мала магічних здібностей, але була досить освічена і приставлена ​​до Альви скоріше у ролі наглядачки, ніж служниці. Ось тільки вже кілька разів правителька її мало не покалічила. Я навіть хотів відправити Віві додому, але вона відмовилася, сказавши, що з усім упорається.

- Не треба. Я почекаю…

І відразу після цих слів двері з грюкотом відчинилися. Не змовляючись, ми з Віві відскочили в сторони й обернулися до королеви, що завмерла на порозі. Вона була одягнена в одну тільки нічну сорочку, волосся безладно розсипалося по плечах, а очі виблискували від роздратування.

Я лише стиснув зуби, розуміючи, що бачу перед собою Альву. Горло здавило від розчарування, і я вже збирався розвернутися і швидко піти, як раптом жінка заспокоїлася й звернулася до служниці:

- Віві, почекай поки тут, будь ласка.

І від цього тону, в якому звучала ледь стримувана злість, мені захотілося розреготатися. Тіло наповнилося легкістю. Олівія! Переді мною точно була саме вона. Чомусь страшенно зла, але така бажана.

- А ти зайди, - з натиском закінчила королева, глянувши на мене і сама повернулася до покоїв.

- Ваша Величність? - стривожено прошепотіла Віві. Я не зміг зігнати посмішку з обличчя:

- Почекай тут. Всередину нікого не пускати, доки я не дозволю.

Дівчина кілька разів відкрила і закрила рот, дивлячись на мене як на втіленого духа. Вона два дні спостерігала як ми з Альвою гарчали один на одного. Точніше гарчав частіше я, а ось дружина плювалася отрутою, кричала, і металася від істерики до гри в мовчанку. І ось тепер я раптом підстерігав дружину під її покоями, та ще й зайшов у них з таким виразом обличчя, ніби завітав до давньої коханки.

Нічого питати Віві не наважилася. Я щільно зачинив за собою двері й обернувся до Олівії, простеживши за тим, як вона пройшла до диванчика, взяла з нього легкий шовковий халат і накинула на себе. Потім обернулася до мене і гнівно уточнила:

- Що відбувалося ці два дні? Я робила все так само як і завжди, але не могла переміститися! В голову лізли найдивніші думки! Вже злякалася, що з тобою щось трапилося. Чи ми більше ніколи не зможемо переміщатися.

Я зробив крок уперед, потім ще один. Посміхався так, що сам собі здавався дивним. Адже вона переживала! Я не встиг сказати їй, що поїду. Справа була надто терміновою. В нашій ситуації, таке трапляється дуже часто, кожен день може стати вирішальним.

Простягнув руку і торкнувся щоки Олівії. Вона підвела голову, дивлячись мені в очі й знову спитала:

- Ти займав тіло Ітана у цей час? Чому не приходив до мене? Я чекала…

- Якби я перемістився, то прийшов би до тебе одразу ж, - запевнив нахилившись ближче, щоб наші обличчя опинилися на відстані долоні. Дівчина не чинила опір, а я продовжував: - Вибач, мені довелося терміново виїхати зі столиці. Зважаючи на все, моє місцеперебування теж впливає на переміщення. Я сподівався, що ти зможеш опанувати тіло Альви й допомогти нам усунути катастрофу.

- Щось серйозне? - стривожилась Олівія, розгубивши весь свій войовничий запал.

- Досить серйозне, - я трохи зсунув брови, згадавши як нам довелося евакуювати людей, і заспокоювати земну стихію. - Але ми впоралися.

- Добре, - Олівія кивнула і знову подивилася мені в очі: - Значить, і твоє і моє місцеперебування мають значення. Ось тільки… - вона раптом подивилася вбік. Я провів великим пальцем по її щоці, ніби заспокоював, знову впіймав зеленоокий погляд і почув: - Цього разу я знову заснула в офісі, а тому гадки не маю коли мене розбудять, і скільки у нас є часу.

- Тоді варто поспішити, - вирішив я, і подався ближче, знаходячи її губи своїми. Цього разу Олівія не відштовхнула мене. Вона невпевнено відповіла, а потім обійняла мене за шию, притискаючись усім тілом. Обвив руками жіночий стан, заплющив очі й ніби побачив перед собою справжню Олівію.

- Ні, Мар, - зупинила дівчина, коли мій розум остаточно стік кудись униз, а руки навпаки піднялися по жіночому тілу вище, жадібно вимагаючи більшого. Олівія відсторонилася, намагаючись вирівняти дихання: - Не зараз, - вона дивилася на мене з жалем, ніби й сама не хотіла відриватися, але її аргумент звучав цілком логічно: - Не хочу прокинутися в процесі й залишити тебе з...

Закінчувати їй не довелося. Я кивнув, відпустив Олівію, зусиллям волі гасячи пожежу, що вирувала в тілі, навіть зчепив руки за спиною, і хрипко промовив:

- Вибач.

Олівія озирнулася довкола, потім пройшла до крісла і залізла в нього з ногами, вказала мені на протилежне: