Крок за горизонт - Анна Ліє Кейн

- Ні, - хитнула головою, дивлячись у монітор. Сьогодні цифри розпливалися, а ділення із множенням ніяк не знаходили спільну мову. - Ідіть самі. Мені ще треба підписати кілька наказів, і тут… ось… загалом усе нормально.

- Як знаєш, - зітхнула Емма і вийшла, а я вкотре за день подивилася на екран смартфона. Страшенно хотілося набрати номер Ітана та обов'язково почути там "скучив", але розмовляти зі справжнім колишнім категорично не хотіла, тому я лише гризла кінчик олівця і кожні десять хвилин вдивлялася в темряву екрана. Пізніше до цього додалися прогулянки до вікна: “Може, він забув як користуватися телефоном? Він взагалі це знав? Чи забув, де знаходиться мій офіс? Може, в ліфті застряг? Або Моллі знову вивезла Ітана з міста?"

Коли пролунав дзвінок, я саме розглядала вулицю з вікна. Кинулася до столу, мало не скинувши з нього власний ноутбук. Номер невідомий.

- Слухаю, - із завмиранням серця промовила.

- Лів, мені потрібна допомога, - озвалася трубка голосом Ліама. Настрій відразу опустився нижчим за фарватер.

- У чому? - поцікавилася, падаючи на стілець і відкидаючи голову.

- Мене прийняли, - зітхнув брат. - Можеш мене забрати?

– Куди прийняли? - спохмурніла, не розуміючи про що говорить родич.

- Куди-куди, - передражнив братик. - У відділку я. Внеси за мене заставу, га? Не хочу матінці дзвонити, бо вона мені ще рік мозок виноситиме.

- Говори адресу, - я похитала головою, але уважно вислухала та записала. - Чекай, скоро буду.

Виявилося, Ліама загребли за бійку. Начебто він заступився за свою одногрупницю, до якої хтось нахабно і надто агресивно клеївся. Я не особливо вдавалася у подробиці. Дізналася у дільничного лише загальну картину. Мій брат не наркоман, не злодій, не вбивця, і на тому дякую. Далі вже нехай сам розбирається, як йому жити.

У машині їхали мовчки. Ще років десять тому ми з братом ладнали дуже добре, але стараннями матінки все більше зростала прірва між нами. Після смерті батька загальних тем майже не залишилося. Хіба що вічне “допоможи грошима”.

- О, дивись, твій колишній. То це його гієна? - раптом меланхолійно помітив Ліам, дивлячись у вікно. Я натиснула на гальма так різко, що брат ледь не врізався в торпедо, вигукнувши: - Гей, ти чого!

Позаду обурено посигналили, і я швидше притиснулася до узбіччя. Біля фотозони нового ресторану справді стояли Ітан та Моллі. Дівчина поправляла волосся і крутила рукою, намагаючись підібрати гарний ракурс для селфі. Ітан лише завмер поряд і натягнуто посміхався. Він ніколи не любив фотографуватись.

І це точно був не Інгемар.

Висадила Ліама за квартал до будинку, щоб не засвітитись перед мамою, і поїхала до готелю. Лягала спати з передчуттям провалу.

І він трапився.

Не було ні казкового палацу, ні магії, ні красеня. Лише темрява короткострокового забуття. І на роботу я з'явилася темніша за хмару.

Саме в цей день, коли настрій перетнув чергову позначку зі знаком мінус, прямо в коридорі мене зустрів Дейл. Привітавшись, спробувала його обійти, але не вдалося.

- Олівіє, - на обличчі чоловіка раптом проступило співчуття, що зробило його ще більш потворним. - Ви виглядаєте пригніченою. Це через розлучення?

- Ні, - я хитнула головою, але вчасно зрозуміла, що іншого виправдання в мене просто немає. - Точніше так, але не зовсім. Все гаразд, Дейле, дякую за питання.

Знову спробувала його обійти, але чоловік зненацька притримав мене за руку. Здивовано зупинилася й опустила погляд на його пальці.

- Ви можете розраховувати на мою допомогу, - пробурмотів він. - Я розумію, на вас так багато навалилося: продаж компанії, розлучення. Таким дівчатам, як ви, потрібен сильний чоловік, який може підставити своє плече. Якщо раптом вам важко працювати, то я можу запропонувати посаду привабливішу й більш оплачувану.

Багатозначний тон змусив мене високо підняти брови й вправно звільнитися від його руки, але не варто було забувати, що Дейл ліпший друг Оскара, тому відповіла стримано:

- Дякую за пропозицію, але я в змозі дати собі раду.

І після цього швидко рушила у бік свого кабінету.

Решта дня пройшла спокійно, але раз у раз в голові виникала тривожна думка: "Невже я його більше ніколи не побачу? Чи зможуть вони врятувати свій світ без мене?".

Після закінчення робочого дня я затрималася в офісі. Вчора й сьогодні робота не клеїлася. Ось уже й вихідні завтра, а я не доробила все, що планувала. Навіть дівчатка зневірилися витягнути мене, і пішли самі. Решта працівників розходилися по домівках, обговорюючи плани на вікенд.

"Як ти, Лів?" - пікнуло повідомлення з месенджера. Я розгорнула вікно листування і кілька хвилин просто дивилася на клавіатуру, зовсім не знаючи, що взагалі писати. Майкл не дотерпів і поставив нове запитання:

"Вас завтра чекати?"

"Не знаю" - написала найчеснішу відповідь, на яку була здатна. Миттєво надійшла відповідь:

"Що трапилося? Тебе зустріти?"

"Не треба. Все потім" - відповіла та закрила діалог. Нині нікого не хотіла бачити. Потрібно було доробити роботу і їхати додому... а чи додому?

Мене огорнула безвихідь. Я не розуміла, що мені робити. Раптом стало порожньо всередині, і неймовірно страшно від того, що я більш не побачу свого короля уві сні.

З важким зітханням склала руки на столі й поклала на них голову, розмірковуючи над тим, чи готова я ще кілька ночей провести в готелі, чекаючи, що потраплю в інший світ. Чи варто послухатись Майкла і сходити до психіатра?

Після цієї думки зненацька відключилася.