Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Террі Гудкайнд

користь. Якби Денна не «навчила» мене, я не зміг би зараз протистояти головному болю. ожливо, її уроки допоможуть нам вибратися з тієї ситуації, в яку ми потрапили.

Вона з жалем подивилася на нього:

— Але ж тобі дуже погано. Він слабо кивнув:

— Так. Але я краще помру, ніж знову одягну на себе нашийник.

Тепер вона розуміла його — але ціна, якій дісталося їй це розуміння, була занадто висока. Келен лягла поруч і притиснулася до Річарда. В очах у неї стояли сльози.

11

Наступного дня небо затягнули сірі хмари. Коли Келен з Річардом вийшли з села, на них обрушився крижаний вітер. Річарду хотілося піти подалі від людей і будинків. «Хочу подивитися на небо і землю», — сказав він. Вони йшли в мовчанні. Пожухла трава стелилася під поривами вітру. Річард взяв з собою лук, щоб хоча б на деякий час позбутися від головних болів. Келен, зрозуміло, пішла з ним.

Всього кілька днів тому їм належала вічність, а тепер ця вічність, здавалося, витікає як пісок крізь пальці. Келен хотіла боротися, але не знала як. Все було так добре і раптово стало так погано!

Вона не сподівалася, що Річард добровільно одягне на себе цей нашийник, Рада-Хань, що б там не твердили йому сестри. Можливо, він змириться з необхідністю опанувати своїм даром, але нашийник носити не стане. А це означає, що Річард помре. Але враховуючи те, що він розповів — і особливо те, про що, як вона підозрювала, він промовчав, — яке право вона має просити його взяти Рада-Хань?

І все ж так приємно було хоч ненадовго опинитися далеко від людей, від села і від очей Чандалена, який постійно стежив за ними. Як переконати його?

Він вважає, що вони з Річардом приносять нещастя племені, і веде себе так, немов вони роблять це навмисно. Келен втомилася від постійних тривог.

Їй вже стало здаватися, що це ніколи не скінчиться. Ну нічого, сказала вона собі, принаймні сьогодні можна забути про тривоги і просто побути удвох.

Келен сказала Річарду, що свого часу вчилася стріляти з лука. Його лук виявився для неї дуже важкий, і Річард позичив в селі інший, трохи менше.

Мішені, пов'язані з пучків трави, були схожі на загін безмовних воїнів, сторожуючих рівнину. У деяких були навіть голови. Хрести на мішенях, що вказували місце, куди потрібно стріляти, здалися Річарду надто великими, і він зменшив їх, залишивши замість кожного хреста всього по кілька травинок.

Вони відійшли подалі — на думку Келен, навіть занадто далеко, тому що на такій відстані вона насилу розрізняла навіть самі опудала. Річард натягнув на лук просту шкіряну тятиву і стріляв до тих пір, поки біль в голові не вщухла.

Річард був сама зосередженість і плавність. Здавалося, він і лук злилися воєдино. Келен посміхалася, радіючи з того, що цей красивий молодий атлет — її чоловік. Серце її солодко завмирало, коли вона дивилася в його сірі очі, зараз не затуманені болем, а задерикувато поблискуючі.

— Ти не хочеш перевірити, куди ти потрапив?

Він посміхнувся:

— А я і так знаю. Тепер давай ти.

Вона зробила кілька пострілів, поступово згадуючи колишні навички.

Спершись на лук, Річард спостерігав за нею. Вона була ще зовсім дівчиськом, коли в останній раз тримала в руках лук. Річард ще трохи подивився, як вона стріляє, а потім підійшов і став біля неї за спиною. Однією рукою він поправив її пальці на самому луці, а іншою взявся за тятиву.

— Ось так і тримай. Не можна як слід натягнути тятиву, якщо стискати стрілу великим і вказівним пальцями, як ти. Тримай її трьома першими пальцями, вона повинна бути між ними, немов у гнізді. Старайся натягувати тятиву від плеча. І не тягни на себе стрілу, тримай тільки тятиву. Стріла сама про себе подбає. Ну що? Правда так краще?

Вона усміхнулася:

— Це тому, що ти мене обіймаєш.

— Ти краще слідкуй за своїми діями, — пробурчав Річард.

Келен прицілилась і вистрілила. Річард сказав, що вже краще, і велів продовжувати. Келен вистрілила ще кілька разів, і, як їй здалося, одна з стріл навіть зачепила мішень. Вона знову натягла тятиву, намагаючись тримати лук нерухомо. Несподівано Річард ткнув її пальцем в живіт. Келен зойкнула і спробувала ухилитися.

— Припини! — Вона задихалася від сміху. — Припини негайно! Я ж не можу стріляти в такій обстановці. Річард обхопив її за стегна.

— А ти вчися.

Келен насупилась:

— Це як?

— Крім уміння стріляти взагалі, необхідне вміння стріляти в будь-якій обстановці. Якщо ти не можеш стріляти, коли смієшся, як ти зможеш вистрілити, коли тебе паралізує страх? Ти повинна зуміти вистрілити, що б не відбувалося навколо. Тільки ти і твоя ціль, нічого більше. Останнє не важливо. Від іншого ти повинна відсторонитися. Не думай, як тобі страшно або що станеться, якщо ти схибиш. Ти повинна вистрілити, незважаючи ні на що. Коли на тебе несеться дикий вепр, у тебе немає часу боятися або думати про те, що ти можеш промахнутися. Ти просто будеш змушена стріляти. Якщо, звичайно, поблизу не виявиться дерева, на яке можна вилізти.

— Але, Річард, у тебе є дар. У мене його немає, і я так не зможу.

— Дурниці. Дар тут абсолютно ні при чому. Треба просто зосередитися.

Зараз сама переконаєшся. Бери стрілу.

Він знову став біля неї за спиною, відвів убік її неслухняний локон і, дивлячись поверх її плеча, зашепотів щось їй на вухо, поки вона натягала тятиву. Він шепотів, що вона може відчувати ціль так само, як може дихати, з тією ж природністю і легкістю.

Сенс окремих слів вислизав від неї, але кожне народжувало в свідомості яскравий образ. У цей момент для Келен існувало лише три речі: стріла,