Ми - дракони - Тала Тоцка

— Ваша величносте, мені потрібно щось сказати, чи краще, щоб я мовчав? — схилився до аміра Дастіан.

— Ну що ти, синку! — Еррегор навіть піднявся. — Говори, говори, тільки зважуй кожне слово. Ці літаючі лупаті опудала не повинні отримати ні найменшого приводу для нової війни, жителям Андалурсії вона ні до чого. Якщо ти візьмеш на себе обов’язок час від часу нагадувати Узері, що Вогнедишні п'ять разів навішали їм у Пікових Скель, я буду щиро тобі вдячний, мій хлопчику.

— Краще я нагадаю, що Вогнедишні п'ять разів відстояли свої права на Пікових Скелях, — трохи посміхнувшись, Дастіан випростався і поправив корону з жар-каменем.

— Як бажаєш, любий, — серйозно кивнув Еррегор.

Сьогодні з візитом з'явився сам Сюзеренний Дракон Світла Деорк Узера, старшим братом якого був той самий віроломний Кетьяр, і який, до віщунки не ходи, знову роззявив рота на Пікові Скелі, що споконвіку належали Вогнедишним.

Еррегор вирішив так і прийняти його, сидячи на троні з аміраном, хоч герцог Ільброз наполягав на переговорному залі. Мовляв, Сюзеренному Дракону Світла може не сподобатися, що він стоїть, а амір з аміраном при цьому сидять на троні. Або може, амірану Дастіану краще встати за троном по праву руку від його величності?

Але амір і бровою не повів. Якщо Сюзеренному Дракону Світла щось не подобається, нехай сидить у себе в замку на троні, нічого тоді було пертися в Сірідан. Еррегор у себе вдома, де хоче, там і сидить, хоч на люстру всядеться. І хлопчикові нічого ноги натружувати, нехай відпочиває. Деорка ніхто не кликав, сам прийшов, ось нехай і відчує, хто тут господар, а хто так, повз пролітав.

А в переговорний зал нічого зайвий раз бруд наносити, його вимили начисто та замкнули до кращих часів.

Деорк Узера в людській подобі був ще потворніший за свого старшого брата, хоча Еррегор не переставав дивуватися, куди страшніше? У Кетьяра хоч очі в один бік дивилися, у цього ж страшила лупатого їх ще й звело до перенісся. А все ж правитель, і назва яка пафосна, язик зламаєш, поки вимовиш: Сюзеренний Дракон Світла! Взяв і назвався б коротко — цар, як ось правитель Ліньєрри Актеон Сьомий. Або, скажімо, князь, як Найсвітліший Гетерей, правитель Солуна. Так ні ж. Далися йому ці Пікові Скелі, роздери його пітьма…

— Добрий день, Еррегоре, — а голос який скрипучий, немов віз старий котиться, — ти знаєш, навіщо я прийшов.

— І ти будь здоровий, Деорку. Гадки не маю. Може, вирішив привітатися?

А Дастіана в упор не бачить. Бач, і характер у нього, як у братика, такий же мерзенний.

— Треба щось вирішувати з Піковими Скелями, Еррегоре, так далі тривати не може.

— Вибачте, Сюзеренний Драконе, але мені здається, його величність Еррегор з вашим братом Кетьяром вже про все домовилися сімнадцять років тому, — Дастіан говорив чемно, але сам навіть не поворухнувся. Молодець, хлопчик! — І якщо мені не зраджує пам'ять, це була не перша розмова.

Кетьяра після цієї розмови ледве витягли з ущелини, в якій він застряг, звалившись бездиханний, і похорони йому влаштували пишні і урочисті. Еррегор тоді навіть похоронний вінок відправив з прощальним написом, один від себе особисто і один від Андалурського трону, хоч Ільброз його відмовляв. Набрид гірше гіркої смагди цей Ільброз…

— Скажи своєму хлопцю, нехай язик притримає, Еррегоре, — невдоволено поморщився Деорк. Ну ясна річ, кому сподобається, коли тебе в твоє ж лайно мордою тицяють!

— Дастіан такий же Болігард, як і я, Деорку, і він у своєму замку, — Еррегор нахилився вперед. — А ось навіщо ти з'явився сюди, я так і не почув.

— Ти повинен віддати нам Пікові Скелі, Еррегоре, — дракон вперто дивився на аміра, — ти не можеш впоратися з пітьмою, і про це починають говорити в інших землях. Тебе не вистачає одного на всю Андалурсію, а ти упираєшся і не хочеш визнати, що ви вимерли. Вогнедишних Драконів більше немає, або відмовтеся від магії, або віддайте нам ваші землі. Якщо пітьма перетне твої кордони, сам знаєш, що буде.

Еррегор стискав руками поручні трону і душив в собі бажання спопелити клятого Узеру зараз же на місці, але також він знав, що Узера має рацію, пітьма на його потворну голову! Давно амір не літав над Піковими Скелями, все ніяк руки не доходили.

— Мої вартові бачать там тьмяні осередки, аміре Еррегоре, а ти прилип задом до трону і гадаєш, що пітьма сама собою розсмокчеться. Ні, Еррегоре, не розсмокчеться, і ти це знаєш.

— Знаю, Деорку, — Болігард набрав повні груди повітря і видихнув, намагаючись вгамувати вируючий в ньому гнів, — але ти помиляєшся. Ми не вимерли, Вогнедишні відроджуються. Мій аміран Вогнедишний, наслідні принци ленних королівств теж починають дихати вогнем. Ми не віддамо тобі Пікові Скелі, і давай закінчимо цю даремну розмову.

— Я прийшов до тебе один, але якщо я покажу докази перед світом, мене підтримають всі правителі, Еррегоре. Доведи, що ви сильні як і раніше, і я відступлюся.

— Що ти хочеш, Деорку? Поєдинок між нами? Хоч зараз, виходь у двір і обертайся.

— Ні, не між нами, — погляд Дракона Світла горів, і очі його спалахували небезпечними вогниками, — між наслідними принцами. Поєдинок на моравах, ти згоден, Еррегоре?

Болігард зблід. У такому поєдинку і був убитий його батько Бальденор, віроломні дракони засліпили його, і він впав з морава в прірву зі зламаними крилами. Але амір не встиг відповісти, як пролунав рішучий голос його спадкоємця: