Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

де й попрощався з ним, а далі Фінвар пішов у супроводі Брігід і Альси, яка останньої миті вирішила прогулятись нічним Тахріном. До них хотіли приєднатися Шаннон із Шайною, щоб, як і минулого разу, вирушити попереду й відвертати на себе увагу вартових, проте Брігід сказала, що в цьому немає потреби, бо рінанхарську охорону мало цікавлять люди, які залишають межі палацу.

— От і добре, — промовила Шаннон, коли гладкий лорд уже не міг її почути. — Мені зовсім не до вподоби Фінварове товариство. Нехай він тепер на нашому боці, та це ще не означає, що я маю почувати до нього симпатію.

— А тебе ніхто й не змушує, — зауважила Шайна. — Тут бо йдеться не про емоції, а про суто ділові стосунки. Людям не конче любити одне одного, щоб вести спільні справи. До речі, братику, — звернулась вона до Бренана, — ви дуже швидко впоралися. Не перехилили бодай по чарчині за угоду?

Він похитав головою:

— Фінвар був не в тому гуморі. Для нього це просто угода, а радше акт про капітуляцію.

— Зате для нас безсумнівна перемога. Тепер ти маєш у Раді одинадцять твердих голосів, а післязавтра, коли Ліам заручиться з малою Шован вер Флойд, їх стане тринадцять. Тоді залишиться схилити на наш бік одного-єдиного лорда з тих, що зараз підтримують ґрафа Ярвійського.

— Це за умови, — сказала Шаннон, — що Фінвар не готує якоїсь каверзи.

— Не готує, — впевнено відповіла Шайна. — Я знаю його гірше, ніж ти, але й мені очевидно, що це не в його інтересах. Підклавши нам свиню, він і собі зашкодить. Брігід переконана в його лояльності, а я довіряю її судженням. Ніде Фінвар не подінеться, і сам проголосує, і своїх прибічників змусить — вони ж бо годуються з його руки.

Розділ X
Вежа Елдиґар

„Мені це геть не подобається,“ — вже вкотре подумав Фейлан аб Мередид, пильно вдивляючись із Тиндаяру на поверхню, де стояв палац Кайр Ґвалхал, резиденція лахлінських королів.

Підземний світ давав чаклунському зору змогу проникати крізь будь-які матеріальні перешкоди, розглядати нутрощі будівель, обстежувати кожне приміщення в них. Щоправда, така всевидющість мала свої обмеження: через високу концентрацію темної енерґії в Тиндаярі картини земного світу робилися нечіткими, з викривленою перспективою, в них втрачалося відчуття кольору та пропорцій. Тож якби Фейлан не знав, де саме розташована Вежа Елдиґар, то, мабуть, згаяв би чимало часу на її пошуки серед численних веж палацу. Навіть зараз він побоювався, що хибно визначив орієнтири і йому таки доведеться зачекати до ранку й вийти на поверхню поза межами Кайр Ґвалхалу, щоб оглянути будівлю нормальним, неспотвореним зором. А Фейлан дуже не хотів цього робити, оскільки там, нагорі, була столиця дурного Лахліну, населена багатьма тисячами лахлінців, очманілих від своєї Святої Віри і сповнених лютої ненависті до всіх чаклунів, байдуже, чорних чи звичайних. Серед них він виглядав би білою вороною, бо не мав уявлення, як правильно поводитися, щоб не привертати до себе їхньої уваги, і навіть не вмів говорити з тим бридким лахлінським акцентом.

„І чому клятий демон доручив це завдання саме мені? Чому не комусь іншому? Чому не одному з лахлінських чорних? Невже серед них не знайшлося нікого, хто був би гідний отримати доступ до Тиндаяру?..“

Із підземного світу не можна було відчути різниці між живими та неживими предметами, тому Фейлан мусив орієнтуватися лише за їхніми розмитими обрисами та за наявністю чи відсутністю руху. На горішньому поверсі вежі він помітив тільки дві постаті, що час від часу пересувалися то в один бік, то в інший, але не відходили далеко від кімнати, яку, вочевидь, охороняли. У самій кімнаті ніхто не рухався, проте один предмет умеблювання підозріло нагадував ліжко з людиною в ньому, що спала міцним сном.

Зрештою Фейлан вирішив, що подальші спостереження нічого не дадуть, і перемістився до тієї кімнати. Одного погляду на ліжко вистачило, аби переконатися, що він не помилився в своїх здогадах. Там справді спала людина — невисокий темноволосий юнак років шістнадцяти чи сімнадцяти. Його вік був саме такий, як і належало, вишукана постільна білизна та гарне вбрання, недбало розкидане на скрині в ногах ліжка, вказували на знатність та заможність, а невеликі розміри кімнати, її більш ніж скромна обстанова й розташування у віддаленій вежі свідчили про те, що хлопець явно перебував не на своєму місці. А коли взяти до уваги охорону по той бік дверей, то з усього випливало, що Фейлан не помилився й потрапив саме туди, куди треба. Якщо, певна річ, це не була якась інша вежа, де також утримували під вартою молодого та знатного в’язня. Але такий збіг видавався аж надто неймовірним…

Зо хвилю Фейлан нерухомо стояв посеред кімнати й дивився на юнака в ліжку, який, поза сумнівом, був Лаврайном аб Броґаном, першим принцом Лахліну. Два тижні тому король Імар наказав ув’язнити його, а минулої ночі Фейланові явився демон і доручив звільнити принца з-під арешту. Жодних додаткових подробиць він не повідомив, тож Фейлан мусив сам усе з’ясовувати і попередній вечір провів у порту Дінас Ірвана розпитуючи прибулих із Ханґована моряків.

На щастя, до кередіґонської столиці вже дійшли чутки про ті події. Як виявилося, конфлікт короля з поборниками, що розпочався зі звільнення відьмачих кузин, нарешті переріс у відкрите протистояння, і однією з його перших жертв став принц Лаврайн, який прилюдно засудив дії свого двоюрідного брата. З невластивою для чуток одностайністю всі моряки вказували на Вежу Елдиґар, як місце ув’язнення принца, і розповідали страшні історії про долю її попередніх вельможних в’язнів. Найбільше часу Фейлан згаяв на те, щоб з’ясувати її точне розташування, бо прагнув обійтися без розвідувальної вилазки в середмістя Ханґована, і таки досяг свого. Найскладнішу частину завдання він уже виконав, знайшов Лаврайна, а далі все буде просто — якщо, звісно, не брати до уваги тієї обставини, що Фейлан не хотів цього робити.

„Не розумію, навіщо,“ — думав він. — „Навіщо рятувати Лаврайна, який підтримує поборників? Інша річ,