Танок драконів - Джордж Мартін

— Нікому не встояти перед його полум’ям,— луною підхопила рать королеви.

Шарлатна сукня червоної жінки вирувала, а мідне волосся ореолом стояло над головою. З її пальців, мов кігті, стриміли довгі жовті язики полум’я.

— Вільний народе! Ваші облудні боги не здатні вам допомогти. Ваш облудний ріжок вас не врятував. Ваш облудний король приніс вам лише погибель, приреченість і поразку... але ось перед вами справжній король. Зріть славу його!

Станіс Баратеон витягнув Світлоносця.

Меч засяяв і ожив, мінячись кольорами — червоним, жовтим, рудим. Джон уже бачив цю виставу... але не таку, зовсім не таку. Світлоносець став наче сонце, втілене у криці. Коли Станіс підніс клинок над головою, людям довелося відвертатися або затуляти очі. Коні ставали дибала, а один навіть скинув вершника. На тлі цього виру світла вогнище немов змаліло — так дрібний собачка кулиться перед великим. На кризі затанцювали хвилі світла, і вся Стіна забарвилася в червоний, рожевий і жовтогарячий кольори. «Це сила королівської крові?»

— У Вестеросі лише один король,— сказав Станіс. Голос його звучав різко, в ньому не було й натяку на Мелісандрину музику.— Цим мечем я захищаю своїх підданих і нищу їхніх кривдників. Прихиліть коліно — і я обіцяю вам харч, землю і справедливість. Прихиліть коліно — і живіть. Або йдіть собі на погибель. Вибір за вами,— він заховав Світлоносця в піхви, і світ знову потемнів, так наче сонце заховалося за хмари.— Відчинити ворота.

— Відчинити ворота,— загорлав сер Клейтон Саґз голосом лунким, як бойовий ріжок.

— Відчинити ворота,— луною підхопив сер Корліс Пенні, командувач варти.

— Відчинити ворота,— крикнули сержанти. Вояки кинулися виконувати наказ. Із землі витягнули гострі палі, через глибокі рови перекинули дошки, а ворота загорожі широко розчахнули. Джон Сноу на мить підняв руку та знову опустив — і його чорні шереги розступилися праворуч і ліворуч, звільняючи прохід до Стіни, де Стражденний Ед Толет відчинив залізну браму.

— Вийдіть,— кликала Мелісандра,— вийдіть на світло... або ж тікайте назад у темряву.

Унизу, в ямі, тріскотів вогонь.

— Якщо обираєте світло, виходьте до мене.

І вони почали виходити. Спершу повільно, накульгуючись і підтримуючи одне одного, бранці почали випірнати з дерев’яної загорожі. «Хочете їсти — виходьте до мене,— думав Джон.— Не хочете замерзнути чи померти з голоду — скоріться». Вагаючись, боячись невідомої пастки, перші кількоро бранців сторожко перетнули дошки над ровами і вийшли за частокіл, прямуючи до Мелісандри і до Стіни. Побачивши, що з першими нічого не сталося, пішли й наступні. За ними ще і ще, поки люди не полилися потоком. Вояки королеви в безрукавках із заклепками та в напівшоломах вручали всім чоловікам, жінкам і дітям шматочок віродерева — пагін, або тріснуту гілочку — білу, мов зламана кістка, або жменю криваво-червоного листя. «Часточка давніх богів, щоб нагодувати нового». Джон стиснув і розтиснув пальці на робочій руці.

Навіть на віддалі відчувався жар кострища, а дикунів, мабуть, він просто пропікав. Джон бачив, як куляться люди, наближаючись до вогню, чув, як починають плакати діти. Кількоро людей повернуло до лісу. Джон бачив, як туди подибала молода жінка, в обох руках ведучи дітей. Що кілька кроків вона озиралася — пересвідчитися, що за ними ніхто не женеться, а коли наблизилася до дерев, то кинулася бігти. Один сивобородий старий скористався гілкою віродерева, яку йому вручили, як зброєю і розмахував нею доти, доки вояки королеви не кинулися до нього зі списами. Іншим довелося обходити його тіло, і нарешті сер Корліс укинув його в кострище. Після такого ліс почало обирати більше вільних людей — мабуть, кожен десятий.

Але більшість ішла вперед. Позаду чигали холод і смерть. Попереду світила надія. І вони йшли вперед, стискаючи шматочки дерева, поки не прийшов час згодувати їх вогню. Р’глор — бог заздрісний, завжди голодний. І новий бог пожер труп старого, відкидаючи на Стіну велетенські тіні Станіса й Мелісандри — чорні на тлі рудувато-червоних відблисків на кризі.

Першим навколішки перед королем опустився Сигорн. Новий магнар тенійський був молодшою зменшеною копією батька — худий, лисуватий, вбраний у бронзові поножі та шкірянку з нашитою бронзовою лускою. Наступним підійшов Тарарах у своїх гримотливих кістяних обладунках і дубленій шкірі, в шоломі з черепа велета. Під кістяними латами ховалося побите й нещасне створіння з поламаними коричневими зубами й жовтуватими білками очей. «Дрібний, лихий і зрадливий, тупий і жорстокий»,— думав Джон, який ані на мить не повірив, що Тарарах зможе зберігати відданість. Цікаво, думав він, як зараз почувається Вал, спостерігаючи, як Тарарах опускається навколішки, отримуючи прощення.

За ними підійшли дрібніші ватажки. Двоє вождів клану рогоногих, ступні в яких чорні та грубі. Стара знахарка, яку шанують люди з берегів Молочноводої. Худоребрий темноокий дванадцятирічний хлопчак, син Альфина Круковбивці. Голек, брат Гарми Песиголової, разом з її свинями. Всі вони опускалися перед королем на одне коліно.

«Надто тут холодно для цього балагану»,— подумав Джон. «Вільний народ зневажає уклінників,— застерігав він Станіса.— Дозвольте їм зберегти свою честь — так зможете завоювати їхню любов». Його світлість і слухати не схотів. «Мені потрібні їхні мечі,— сказав він,— а не цілунки».

Прихиливши коліно, дикуни човгали попри шереги чорних братів до брами. Джон наказав Коню, Шовку та ще дюжині братів зі смолоскипами провести їх під Стіною. З того боку чекав гарячий цибулевий суп, чорний хліб і ковбаса. А ще одяг: плащі, штани, чоботи, сорочки, добрі шкіряні рукавиці. Сьогодні дикуни спатимуть на чистій соломі, а вогнища відганятимуть нічний холод. Цей король — людина дуже організована. Однак рано чи пізно Тормунд Велетозгуб знову нападе на Стіну, думав Джон, й коли прийде ця година, цікаво, на чий бік стануть нові Станісові піддані? «Можете дарувати їм і землю, і прощення, та вільні люди самі обирають короля, й обрали вони Манса, а не вас».

Бовен Марш на коні під’їхав ближче до Джона.

— Не думав я, що цей день прийде.

Після поранення в голову на Мості Черепів лорд-стюард помітно схуд. Частини вуха бракувало. «Не схожий він більше на гранат»,— подумалося Джонові.

— Ми кров проливали, щоб зупинити дикунів над Прірвою. Там загинули чудові хлопці, друзі та брати. І за що?

— Королівство нас прокляне за це,— оголосив сер Алісер Торн отруйним голосом.— Усі порядні люди