Танок драконів - Джордж Мартін

І все одно дикунську королівну не любили її тюремники. Вона їх зневажала як «уклінників» і вже тричі намагалася втекти. Коли один солдат надто розслабився в її присутності, вона вихопила кинджал з його піхов і різонула його по шиї. Поцілила б на дюйм лівіше — і він би загинув.

«Самотня, симпатична і смертоносна,— подумав Джон Сноу,— але я міг би її отримати. І її, і Вічнозим, і батькове прізвище». А натомість він обрав чорний плащ і стіну криги. Натомість він обрав честь. «Якщо є таке поняття, як байстрюцька честь».

Він перетнув двір; праворуч височіла Стіна. Вгорі крига блідо світилася, але внизу була оповита тінями. Біля брами крізь ґрати виднілося тьмяне жовтогаряче сяйво: там вартові знайшли прихисток од вітру. Чулося порипування ланцюга: це погойдувалася коловоротна клітка, шкрябаючи об кригу. Нагорі, в теплих вартівнях, навколо жаровні гріються, мабуть, чатові, переговорюючись голосно, щоб перекричати вітер. А може, вже й поринули в мовчання, втомившись перегукуватися. «Я мав би зараз ходити нагорі. Стіна доручена мені».

Джон саме проходив попід остовом Вежі лорда-командувача — проминав місце, де в нього на руках померла Ігритта, коли поряд виник Привид; його теплий подих парував на морозі. В місячному світлі його червоні очі горіли, як вогненні озерця. Рот у Джона наповнився смаком гарячої крові, й стало зрозуміло, що Привид когось сьогодні вполював. «Ні,— подумав Джон,— я — людина, а не вовк». Потерши рукавицею вуста, він сплюнув.

Клайдас і досі мешкав у кімнатах під гайворонником. На Джонів стукіт він, човгаючи, вийшов з тонкою восковою свічкою в руках і на щілинку прочинив двері.

— Я не завадив?

— Зовсім ні,— Клайдас ширше відчинив двері.— Я саме робив глінтвейн. Мілорд не вип’є кубок?

— Залюбки.

Руки від холоду задубіли. Джон стягнув рукавиці й попрацював пальцями.

Клайдас повернувся до коминка, щоб помішати вино. «Йому щонайменше шістдесят. Молодим він здавався тільки в порівнянні з Еймоном». Низенький і опасистий, Клайдас дивився на світ тьмяними рожевими очима якогось нічного звіра. На голові в нього ще затрималося кілька білих волосин. Клайдас налив глінтвейн, і Джон узяв кубок обіруч, понюхав прянощі, зробив ковток. У грудях розлилося тепло. Він зробив ще один ковток — тепер уже великий, щоб змити з рота присмак крові.

— Рать королеви каже, що король-за-Стіною помер як боягуз, що благав помилувати його і зрікся свого королівського титулу.

— Це правда. А Світлоносець горів так ясно — я його таким ще не бачив. Ясно як сонце,— сказав Джон і підніс кубок.— За Станіса Баратеона і його чарівного меча.

Вино лишило гіркуватий присмак у роті.

— З його світлістю нелегко. З тими, хто носить корону, рідко коли буває легко. З багатьох добрих людей вийшли лихі королі, любив повторювати мейстер Еймон, а з лихих людей, бува, виходили й добрі королі.

— Кому знати, як не йому,— мовив Джон. Еймон Таргарієн бачив на Залізному троні дев’ятьох королів. Він сам був королівським сином, королівським братом і королівським дядьком.— Я переглядав книжку, яку лишив мені мейстер Еймон. «Нефритову збірку». Ті сторінки, де розповідається про Азора Агая. Це в нього був меч Світлоносець. Якщо вірити Вотару — загартований у крові його дружини. Після такого Світлоносець не бував холодним на дотик — він був теплий, як колись сама Ніса-Ніса. В бою клинок горів, як вогонь. Одного разу Азор Агай боровся з чудовиськом. Коли проштрикнув мечем тому чудовиську живіт, у нього кров закипіла. З рота повалили дим і пара, очі розтопилися й витекли по щоках, а тіло спалахнуло полум’ям.

Клайдас закліпав.

— Меч, який сам виробляє тепло...

— ...незамінна річ на Стіні,— Джон відставив кубок з вином і натягнув молескінові рукавички.— Шкода, що у Станіса меч холодний. Хотів би я подивитися, як його Світлоносець проявить себе в бою. Дякую за вино. Привиде, зі мною.

Джон, накинувши каптур, потягнув двері. Білий вовк вибіг за ним у ніч.

У зброярні було темно й тихо. Кивнувши вартовим, Джон пройшов попри тихі ряди списів до себе в кімнату. Повісив на гачок біля дверей пояс із мечем, а на сусідній — плащ. Коли стягував рукавиці, пальці знову не гнулися від холоду. Ледве запалив свічки. Привид, скрутившись на килимку, заснув, але Джон ніяк не міг заспокоїтися. На подряпаному сосновому столі лежали карти Стіни й земель за нею, перелік розвідників і лист із Тінявої вежі, написаний пливким почерком сера Деніса Малістера.

Джон ще раз перечитав листа з Тінявої вежі, нагострив перо й відкоркував каламар з густим чорнилом. Написав два листи: першого — серові Денісу, другого — Котерові Пайку. Обидва вони вимагали в Джона більше людей. Гальдера й Жабу Джон вирішив відіслати на захід, у Тіняву вежу, а Грена й Пипа — у Східну-варту-на-морі. Чорнило загусло, погано текло, всі фрази видавалися гострими, грубими й гіркими, але він не здавався.

Коли нарешті відклав перо, в кімнаті потемніло й похолодало, але Джон усе одно відчував, як тиснуть стіни. Сидячи над вікном, на нього розумними чорними очима поглядав крук Старого Ведмедя. «Мій останній друже,— сумно подумав Джон,— краще мені тебе пережити, щоб ти не видзьобав і моє обличчя». Привид не рахується. Привид — більш ніж друг. Привид — частина самого Джона.

Підвівшись, Джон східцями піднявся до вузького ліжка, на якому колись спав Донал Ной. «Ось така моя доля,— збагнув він, роздягаючись,— віднині й до скону».

Данерис

— Що таке? — вигукнула вона, коли Іррі лагідно потрусила її за плече. Надворі стояла глупа ніч. «Щось негаразд»,— одразу зрозуміла Дані.— Це Дааріо? Що сталося?

Уві сні вони з ним, прості люди, були одружені й жили простим життям у високій кам’яниці з червоними дверима. Уві сні він цілував її з голови до п’ят — цілував їй вуста, шию, груди.

— Ні, халесі,— пробурмотіла Іррі,— це ваш євнух Сірий Черв’як з голомозими. Приймете їх?

— Так,— сказала Дані — і збагнула, що волосся в неї нечесане, а постіль уся пожмакана.— Допоможи мені вдягнутися. І ще я вип’ю кубок вина. Треба голову прочистити...

«Утопити мій сон у вині». Почулося тихе схлипування.

— Хто це плаче?

— Ваша рабиня Місанді,— сказала Джикі, яка стояла з восковою