Танок драконів - Джордж Мартін

«Не вам розписуватися за порядних людей».

— Тиша в лавах!

Сер Алісер Торн став обачнішим відтоді, як лорд Джанос позбувся голови, але злоба його нікуди не поділася. Джон подумував, чи не віддати йому командування, від якого відмовився Слінт, однак таку людину краще тримати на короткому повідку. «Він з них двох завжди був небезпечніший». Отож натомість Джон відіслав командувати Сіровартою сивочолого стюарда з Тінявої вежі.

Він сподівався, що дві нові залоги покращать ситуацію. «Варта може пустити вільному народові кров, але зрештою нам його не зупинити». І те, що Манса Рейдера віддали вогню, нічого не змінить. «Нас і досі замало, а їх забагато, а без розвідників ми ще й сліпі. Треба вислати людей на розвідку. Та якщо я на це зважуся, чи повернуться вони?»

Тунель у Стіні був вузький і покручений, а серед дикунів було чимало старих, хворих і поранених, тож рухалася черга до болю повільно. Заки останні прихилили коліно, вже й ніч настала. Кострище догоряло, і королівська тінь на Стіні зменшилася вчетверо. Джон бачив, що з рота в нього вихоплюється пара. «Холодно,— подумав він,— і ще холоднішає. Затягнувся цей балаган».

Біля загорожі затрималося чотири десятки бранців. Серед них було четверо велетів — волохатих здорованів з круглими плечима, товстими як колоди ногами й велетенськими широкими ступнями. Велети, мабуть, пройшли б попід Стіною, проте один не хотів кидати свого мамонта, а троє інших не хотіли кидати товариша. Решта залишенців були людьми: мертві та присмертні, але більшість — їхні родичі та близькі товариші, які не проміняють своїх рідних на миску цибулевого супу.

Тремтячи, а дехто й заціпенівши так, що вже й тремтіти припинили, вони слухали гуркітливий королівський голос, який відлунював від Стіни.

— Можете йти собі,— казав Станіс.— Перекажіть своїм усе, що ви тут бачили. Перекажіть їм, що ви узріли справжнього короля і що ми ласкаво просимо всіх до нашого королівства, якщо вони згодні зберігати мир. А в іншому разі раджу тікати чи ховатися. Я більше не терпітиму атак на свою Стіну.

— Одна держава, один бог, один король! — крикнула леді Мелісандра.

Вояки королеви підхопили її клич, вистукуючи ратищами списів по щитах.

— Одна держава, один бог, один король! Станіс! Станіс! ОДНА ДЕРЖАВА, ОДИН БОГ, ОДИН КОРОЛЬ!

Джон бачив, що Вал не підхопила гасла. Так само як і брати Нічної варти. В цьому рейваху останні дикуни розтанули в лісі. За ними — і велети: двоє їхали на мамонті, а двоє йшли пішки. Зосталися тільки мерці. Джон дивився, як Станіс спускається з помосту разом з Мелісандрою. «Його червона тінь. Ніколи не залишає його самого надовго». Їх оточила почесна королівська варта — сер Годрі, сер Клейтон і ще дюжина лицарів, усі з раті королеви. На їхніх обладунках мерехтіло місячне світло, а плащі виляскували на вітру.

— Лорде-стюарде,— заговорив Джон до Марша,— огорожу треба порубати на дрова, а всі тіла спалити.

— Як накаже мілорд.

Марш роздав команди, і частина стюардів відділилася від лав братчиків і взялася до дерев’яної загорожі. Лорд-стюард, нахмурившись, спостерігав за ними.

— Ці дикуни... як гадаєте, вони стримають присягу, мілорде?

— Хтось і стримає. Не всі. Серед них, так само як і серед нас, є боягузи й негідники, слабаки й дурні.

— Наша обітниця... Ми присягалися боронити нашу державу...

— Щойно вільний народ оселиться в Дарі, він стане частиною нашої держави,— зауважив Джон.— Часи нині чорні, а прийдуть ще чорніші. Ми вже бачили обличчя справжнього ворога — мертве біле обличчя з ясно-блакитними очима. І дикуни теж його бачили. Станіс у цьому не помиляється: нам потрібно об’єднатися з дикунами для спільної справи.

— Спільна справа проти спільного ворога, не можу не погодитися,— сказав Бовен Марш,— але це не означає, що ми маємо пропустити за Стіну десятки тисяч виголоднілих варварів. Нехай вертаються у свої села й там воюють з Чужими, а ми запечатаємо брами. Отел каже, це не так уже й важко. Треба просто позакладати тунелі камінням та крізь душники позаливати водою. Решту зробить Стіна. Холод і її вага... за місяць від брам і сліду не лишиться. Ворогу доведеться прорубувати собі шлях.

— Або перелазити.

— Оце навряд чи,— сказав Бовен Марш.— Це ж не нальотчики, мета яких — украсти жінку й побавитися рабунком. З Тормундом літні жінки й малі діти, отари овець і кіз, ба навіть мамонти. Йому потрібна брама, а брам залишилося тільки три. А якщо він пошле стінолазів, що ж: боронитися проти них не важче, ніж бити остами рибу в казані.

«Тільки риба з казана не вилізе і списа вам у живіт не застромить». Джон і сам перелазив Стіну.

— Лучники Манса Рейдера,— провадив Марш,— випустили в нас, либонь, десяток тисяч стріл, якщо судити з кількості використаних стрижнів, що ми зібрали. Але з них не більше сотні поцілило в наших на Стіні, та й то переважно їх випадковий порив вітру доніс. Рудий Алін з Червоного Дерева — єдиний наш загиблий, та й помер він від падіння, а не від стріли, яка влучила йому в ногу. Донал Ной загинув, захищаючи браму. Це була шляхетна смерть, так... але якби ми запечатали браму, наш хоробрий зброяр і досі міг би бути з нами. Нападе сотня ворогів чи сто тисяч — вони нам нічого не зроблять, поки ми на Стіні, а вони — внизу.

«Він таки має рацію». Військо Манса Рейдера розбилося об Стіну, як хвиля розбивається об скелястий берег, хоча захисників була жменька, ще й переважно старих дідів, зелених хлопчаків і калік. Але те, що пропонував Бовен, суперечило всім Джоновим інстинктам.

— Якщо запечатаємо брами, не зможемо висилати розвідників,— зауважив він.— Будемо як сліпі.

— Остання розвідка лорда Мормонта коштувала Варті чверті вояків, мілорде. Нам слід берегти залишки сил. Кожна смерть ослаблює нас, а сили наші такі розтягнуті... Займеш висоту — виграєш битву, казав мій дядько. Нема висоти кращої, ніж Стіна, лорде-командувачу.

— Станіс пообіцяв землю, харч і справедливість усім дикунам, які прихилять коліно. Він не дозволить нам запечатати брами.

Марш повагався.

— Лорде Сноу, не хочу поширювати плітки, але поповзли розмови, що ви занадто... заприязнилися з лордом Станісом. А дехто навіть каже, що ви... е-е-е...

«Заколотник і перекинчик, ага, а ще байстрюк і варг». Джанос Слінт, може, й помер, але брехні його живуть.