Буря Мечів - Джордж Мартін
Коли сіло сонце, собаки заскавуліли. Чет пригостив їх водою з прокльонами.
— До половини ночі потерпите, а там побенкетуєте.
Тут він занюхав вечерю.
Коли Чет отримав від кухаря Гейка сухарик і миску бобової юшки з шинкою, біля багаття сидів Дайвен.
— Надто вже тихо в лісі,— казав старий лісовик.— Ні жаб коло тої ріки, ні пугачів у темряві. Такої мертвої тиші в лісі я ще не чув.
— Зуби твої мертву тишу порушують,— пожартував Гейк.
Дайвен клацнув дерев’яними зубами.
— І вовків немає. Були раніше, а тепер немає. Куди вони втекли, як гадаєте?
— Туди, де тепло,— сказав Чет.
З дюжини братів, що сиділи навколо багаття, було четверо його людей. За їдою він кинув на кожного твердий пильний погляд — хотів знати, чи ніхто з них не зламається. Чингал, здавалося, поводився досить спокійно — сидів собі мовчки й нагострював клинок, як і щоночі. А Славний Донел Гіл не припиняв легковажно жартувати. Він мав білі зуби, пухкі червоні губи й рудуваті кучері, які спадали йому на плечі, створюючи мистецький безлад; Гіл наполягав, що він — байстрюк якогось Ланістера. Може, це й правда. Чет не любив ні красунчиків, ні байстрюків, та Славний Донел, схоже, відступатися не збирався.
Але Чет не мав такої певності щодо лісовика на прізвисько Пилка, яке він отримав за своє хропіння, а не за те, що дерева валив. У нього був настільки схвильований вигляд, що, здавалося, більше він уже в житті не хропітиме. А в Суржика — ще гірший. По обличчю в нього, попри колючий вітер, стікав піт. У світлі полум’я зблискували краплі вологи, як цілий розсип маленьких мокрих самоцвітів. Суржик теж нічого не їв — витріщався на свою юшку, так наче від самого її запаху його верне. «А за цим слід наглядати»,— подумав Чет.
— Збори! — пролунав зненацька крик з дюжини горлянок і полетів у всі куточки табору на пагорбі.— Вояки Нічної варти! Збори біля центрального багаття!
Нахмурившись, Чет доїв юшку й попростував за рештою братів.
Перед багаттям стояв Старий Ведмідь, а за ним півколом зібралися Смолвуд, Док, Вайзерс і Блейн. Мормонт був у товстому чорному хутряному плащі, а на плечі в нього сидів крук, вичищаючи чорне пір’ячко. «Щось це недобре». Чет протиснувся між Бурим Бернаром і якимись вояками з Тінявої вежі. Коли зібралися всі, крім чатових у лісі й вартових на стіні городища, Мормонт прочистив горло і сплюнув. Плювок і до землі долетіти не встиг — замерз.
— Браття,— заговорив Старий Ведмідь,— воїни Нічної варти...
— Варти! — крикнув його крук.— Варти! Варти!
— Дикуни наступають, спускаючись уздовж Молочноводої з гір. Торен вважає, що авангард їхній буде тут уже за десять днів. У передовому загоні з Гармою Песиголовою будуть найдосвідченіші вояки. Решта, швидше за все, сформують ар’єргард, або ж складуть товариство самому Мансу Рейдеру. В інших місцях їхні вояки розтягнуться по всій довжині наступу. В них є воли, мули, коні... хоч і небагато. Здебільшого це піхота, погано озброєна й невишколена. Швидше за все, їхня зброя — камінь і кістка, а не криця. Крім того, військо обтяжене жінками, дітьми, отарами овець і кіз, та й усім своїм скарбом. Коротше кажучи, хай воно й численне, але вразливе... і не знає, що ми тут. Молімося за це.
«Все вони знають,— подумав Чет.— Ти, клятий старий мішок гною, це ж ясно як день. Кворин Піврукий так і не повернувся, хіба ні? І Джармен Баквел теж. Якщо когось із них упіймали, ти, чорт забирай, чудово розумієш, якої пісні вони в дикунів заспівали».
Наперед ступив Смолвуд.
— Манс Рейдер планує проломити Стіну й залити кров’ю Сім Королівств. Але в цю гру можна грати і вдвох. Завтра він сам захлинеться кров’ю.
— На світанку ми всі виїжджаємо,— сказав Старий Ведмідь, перекрикуючи бурмотіння, яке полетіло над натовпом.— Поїдемо на північ, а тоді зробимо петлю в західному напрямку. Заки ми повернемося, Гарма з авангардом уже промине Кулак. У передгір’ї Льодоіклів повно вузьких витких ярів, просто створених для засідок. Дикунський марш розтягнеться на багато миль. Нападемо на них водночас у кількох місцях, щоб вони потім божилися, що нас — три тисячі, а не три сотні.
— Нападемо швидко й відступимо, щоб вони не встигли вишикувати свою кінноту,— пояснив Торен Смолвуд.— Якщо захочуть нас переслідувати, хай побігають, а ми тим часом розвернемося й нападемо в іншому місці. Ми палитимемо їхні вози, розганятимемо отари, убиватимемо дикунів, скільки зможемо. І Манса Рейдера непогано було б убити, якщо він нам попадеться. Якщо вони зламаються й повернуться у свої халупи, ми перемогли. Якщо ж ні, ми на них наскакуватимемо всю дорогу до Стіни, так щоби по всій дорозі за ними лишався шлейф із трупів.
— Їх тисячі,— гукнув хтось позаду Чета.
— Ми вмремо,— пробурмотів зелений від страху Суржик.
— Вмремо,— кракнув Мормонтів крук, ляскаючи чорними крилами.— Вмремо, вмремо, вмремо.
— Чимало з нас — так. Може, навіть усі. Але, як сказав інший лорд-командувач тисячу років тому, саме для цього нас і вбирають у чорне. Пам’ятайте свою обітницю, бо всі ми — мечі в темряві й чатові на мурах...
— Вогонь, який розганяє холод,— витягнув довгого меча сер Маладор Лок.
— Світло, яке приносить світанок,— підхопили інші, і собі дістаючи з піхов мечі.
А тоді мечі подіставали всі, й у повітря злетіло майже три сотні клинків, і стільки ж голосів вигукнуло:
— Сурма, яка будить сонних! Щит, який боронить людську державу!
Четові нічого не лишалося, як долучити свій голос до решти. У повітрі стало туманно від дихання, а від криці відбивалося світло полум’я. Чет задоволено побачив, як до обітниці приєдналися Ларк, і Тихоніг, і Славний Донел, так наче вони такі самі йолопи, як і решта. Це добре. Нема чого привертати до себе увагу, коли година вже так близько.
Щойно голоси стихли, знову почулося завивання вітру, який бився в городище. Полум’я танцювало і тремтіло, так наче і йому було холодно, і в несподіваній тиші крук Старого Ведмедя голосно кракнув і ще раз повторив:
— Вмремо.
«Мудрий пташок»,— подумав Чет, коли командири відпустили їх, попередивши кожного, що сьогодні слід добре наїстися й виспатися. Чет заліз під хутра біля собак, подумки перебираючи, що може піти не так. Що як після
