Буря Мечів - Джордж Мартін

— Руде як глина й блакитне як вода,— оголосив він.

Брієнна без слів ворушила губами, і це додавало їй схожості з коровою, яка жує жуйку.

— Швидше, сер.

Заїзд скоро зник позаду, і верхівка вітрила теж пропала з очей, але це ще нічого не означало. Коли переслідувачі обігнуть вигин ріки, їх знову стане видно.

— Можемо тільки сподіватися, що шляхетні Таллі зупиняться поховати мертвих повій.

Джеймі не надто радувала перспектива повернутися назад у камеру. «Може, Тиріон би вигадав щось розумне, а мені лише спадає на думку, що тут треба брати меча й битися».

Майже годину вони гралися в хованки з переслідувачами, огинаючи закрути ріки й маленькі лісисті острівці. А коли вже з’явилася надія, що якимсь чином вдалося відірватися, вдалині знову стало видно вітрило. Сер Клеос на мить припинив гребти.

— Чужі б їх забрали! — витер він піт з чола.

— Гребіть! — звеліла Брієнна.

— За нами пливе річкова галера,— оголосив Джеймі, добре роздивившись переслідувачів. З кожним помахом весел вона, здавалося, збільшується в розмірах.— По дев’ять весел з кожного боку, а це значить, що там вісімнадцятеро людей. А може, й більше, якщо там не тільки гребці, а й бійці. І вітрила більші, ніж у нас. Нам її не обігнати.

Сер Клеос закам’янів на веслах.

— Вісімнадцятеро, кажеш?

— По шестеро на кожного з нас. Я б узяв на себе вісьмох, та ці бранзолетки трохи мені заважають,— Джеймі показав зап’ястки.— Хіба що леді Брієнна люб’язно погодиться розкувати мене?

Дівчина його проігнорувала, щосили налягаючи на весла.

— У нас було півночі фори,— мовив Джеймі.— Вони пливуть від світанку, даючи перепочинок двом веслам за раз. Мають бути дуже стомлені. Просто коли вони побачили наше вітрило, їм додалося сили, але це ненадовго. Ми маємо шанси повбивати чимало з них.

— Але ж,— роззявив рота сер Клеос,— їх вісімнадцятеро!

— Щонайменше. А радше двадцятеро або й двадцять п’ять.

Кузен застогнав.

— Ми не маємо надії перемогти вісімнадцятьох.

— А хіба я казав, що маємо? Найкраще, на що ми можемо сподіватися, то це померти з мечем у руках.

Говорив він цілком щиро. Джеймі Ланістер ніколи не боявся смерті.

Брієнна припинила гребти. Від поту пасма її білого як льон волосся прилипли до чола; вона скривилася, і від цього стала ще некрасивішою.

— Ви під моїм захистом,— сказала вона так хрипко від люті, що це прозвучало майже як гарчання.

Така затятість викликала в Джеймі сміх. «Та вона — Гончак з цицьками,— подумав він.— Ну, тобто, якби в неї були цицьки».

— То захищай мене, дівко. Чи звільни, щоб я зміг захищатися сам.

Галера летіла вниз за течією, як велика дерев’яна бабка. Навколо неї від лютої роботи весел біло бурунилася вода. Галера видимо наздоганяла, а на палубі збиралися вояки. В руках їхніх зблискував метал, а ще Джеймі бачив луки. «Стрільці». Він ненавидів стрільців.

На носі прудкої галери стояв кремезний голомозий чоловік з кущистими сивими бровами й мускулястими руками. На кольчугу він одягнув брудне біле сюрко з плакучою вербою, вишитою на світло-зеленому полі, але плащ у нього був застебнутий срібним пстругом. Капітан замкової варти Річкорину. Замолоду сер Робін Райгер був знаний як завзятий боєць, але його дні минули: він одного віку з Гостером Таллі, він постарів разом зі своїм лордом.

Коли між човнами лишалося п’ятдесят ярдів, Джеймі, приклавши долоні до рота, гаркнув понад водою:

— Хочете побажати мені щасливої дороги, пане Робіне?

— Хочемо забрати вас назад, Царевбивце,— прогуркотів сер Робін Райгер.— Куди поділася ваша золота чуприна?

— Я сподіваюся засліпити ворогів блиском голого черепа. З вами спрацювало непогано.

Серу Робіну жарт не видався смішним. Відстань між яликом і галерою скоротилася до сорока ярдів.

— Кидайте весла та зброю в ріку, і тоді ніхто не постраждає.

Сер Клеос обернувся.

— Джеймі, скажи їм, що нас звільнила леді Кетлін... це обмін заручниками, це законно...

Джеймі так і сказав, щоправда, це мало допомогло.

— Кетлін Старк не керує в Річкорині,— гукнув у відповідь сер Робін. Обабіч нього зайняли позиції четверо стрільців — двоє навстоячки і двоє навколішках.— Кидайте мечі у воду.

— Нема в мене меча,— озвався на це Джеймі,— а якби був, я б його вам у живіт застромив, а тим чотирьом боягузам повідрізав би яйця.

Відповіддю йому були стріли. Одна уп’ялась у щоглу, дві прошили вітрило, а четверта ще фут — і влучила б у Джеймі.

Попереду виднілася ще одна широка петля Червоного Зубця. Брієнна спрямувала ялик, зрізаючи вигин. На повороті гойднулася рея, і рипнуло вітрило, наповнене вітром. Попереду на середині течії з’явився великий острів. Головний рукав ріки пішов праворуч. Ліворуч між островом і високими кручами північного берега біг канал. Брієнна повернула румпель, і ялик, розтинаючи хвилі, ковзнув ліворуч, затріпотівши вітрилом. Джеймі зазирнув їй у вічі. «Гарні очі,— подумав він,— і спокійні». Він добре умів читати з людських очей. Знав, який вигляд має страх. «Це рішучість, а не розпач».

За тридцять ярдів позаду галера вже входила у вигин ріки.

— Пане Клеосе, візьміть румпель,— скомандувала дівчина.— Царевбивце, беріть весло й відштовхуйтеся, щоб ми не наскочили на каміння.

— Як зволить міледі.

Весло — це не меч, але лопаттю, якщо добре розмахнутися, можна голову розтрощити, а держаком непогано відбиватися.

Пхнувши весло Джеймі в руки, сер Клеос подибав на корму. Вони вже порівнялися з островом і різко повернули в канал; човен накренився, і на кручу хляпнуло водою. Острів густо поріс лісом: зарості верби, дубів і високих сосон кидали на бистру воду густі тіні, приховуючи топляк і гнилі колоди, що лишилися від затонулих дерев. Ліворуч виросла стрімка крем’яниста круча, а біля її підніжжя ріка біло пінилася навколо битих валунів і куп каміння, яке нападало з кручі.

З сонця пірнули в тінь, ховаючись від галери між зеленою стіною дерев і кам’янистою сіро-коричневою кручею. «Кілька хвилин перепочинку від стріл»,— подумав Джеймі, відштовхуючись від валуна, що наполовину ховався під водою.

Ялик загойдався. Почувся тихий сплеск, Джеймі озирнувся — і не побачив Брієнни. Та за мить він знов угледів її: вона вже вилазила з води біля кручі. Перебрела мілководдя, переступила кілька валунів і подерлася нагору. Сер Клеос, роззявивши рота,