Буря Мечів - Джордж Мартін
Але війна внесла свої корективи. Вони пропливали села, та не бачили селян. Єдиним, що нагадувало про рибалок, була порожня сіть, порізана й подерта, яка звисала з дерев. Дівчина, яка напувала коня, миттю поїхала геть, щойно помітила вітрило. Трохи згодом проминули дюжину селян, які копались у землі попід кістяком спаленої вежки. Чоловіки якийсь час повитріщалися порожніми очима, а потім повернулися до роботи, вирішивши, що ялик не становить загрози.
Червоний Зубець був широкий і повільний — така собі витка ріка, що складалася з петель і закрутів, поцяткованих крихітними лісистими острівцями; незрідка її закупорювали перекати й топляк, що виднілися зовсім близько до поверхні води. Брієнна, схоже, мала гостре око на небезпечні ділянки, тож завжди знаходила обхідний шлях. Коли Джеймі похвалив її знання ріки, вона глянула на нього підозріло й мовила:
— Не знаю я цієї ріки. Я навчилася ходити на веслах і під вітрилом раніше, ніж їздити верхи.
Сер Клеос сів і потер очі.
— Боги, як у мене руки болять! Сподіваюся, вітер не вщухне,— він понюхав повітря.— Пахне як на дощ.
Джеймі не відмовився б від гарного дощу. Підземелля Річкорину — не найчистіше місце в Сімох Королівствах. Тепер від Джеймі, мабуть, смердить, як від перезрілого сиру.
Клеос примружився.
— Дим.
Тоненький сірий пальчик мов підкликав їх. Він здіймався на південному березі за кілька миль звідси, звиваючись і закручуючись. Під ним Джеймі розрізнив закурені руїни великої будівлі, а ще — живий дуб, повний мертвих жінок.
Ворони тільки-но взялися до трупів. Тонкі мотузки глибоко впинались у м’яку шкіру на шиях, а коли віяв вітер, тіла оберталися й крутилися.
— Негідний учинок,— мовила Брієнна, коли вони підпливли ближче, де було краще видно.— Справжній лицар не пробачив би такого безглуздого вбивства.
— Справжні лицарі й гірше бачать на війні, дівко,— сказав Джеймі.— І чинять самі, так-так.
Брієнна повернула стерно до берега.
— Не лишу я невинних жертв на харч воронам.
— Безсердечна дівка! Воронам теж треба їсти. Пливи далі й дай мертвим спокій, жінко.
До берега пристали проти течії в тому місці, де над водою нависав великий дуб. Коли Брієнна спустила вітрило, Джеймі, незграбний у своїх кайданах, виліз із човна. Вода Червоного Зубця наповнила чоботи й промочила подерті бриджі. Сміючись, він упав навколішки, застромив голову під воду — й випірнув, стікаючи краплями. Долоні в нього були аж чорні від бруду, а коли він їх відмив, вони здалися йому худішими й блідішими, ніж він пригадував. Ноги затерпли й не слухалися, коли він зіп’явся на рівні. «В біса довго просидів я в підземеллях Гостера Таллі».
Брієнна з Клеосом витягнули ялик на берег. Над головами в них висіли трупи, у смерті своїй дозріваючи, як жахливі плоди.
— Комусь із нас треба їх позрізати,— сказала дівчина.
— Я можу залізти на дерево,— Джеймі побрів з води, брязкаючи ланцями.— Тільки кайдани зніміть.
Дівчина роздивлялася одну з мертвих жінок. Джеймі маленькими непевними кроками, наскільки дозволяла довжина ланцюгів, причовгав ближче. Побачивши грубо зроблену табличку, яка висіла на грудях у жінки на самій горі, він посміхнувся.
— «Вони злягалися з левами»,— прочитав він.— О так, жінко, який негідний учинок... зробили ваші, а не наші. Цікаво, хто вони були, ці жінки?
— Дівки з таверни,— сказав сер Клеос Фрей.— Тут був заїзд, тепер я пригадую. Коли ми востаннє повертались у Річкорин, дехто з вояків у моєму супроводі провів тут ніч.
Від будівлі залишилися хіба муровані підвалини та плутанина обвалених балок, почорнілих і обвуглених. Від попелу й досі піднімався дим.
Джеймі лишив борделі й повій своєму братові Тиріону: сам він завжди хотів тільки одну жінку — Серсі.
— Схоже, дівчатка розважали когось із солдатів мого лорда-батька. Може, подавали їм їсти-пити. Ось як вони заробили собі ці намиста зрадниць — цілунком і кухлем елю,— він оглянув ріку вниз і вгору за течією — пересвідчитися, що вони тут самі.— Це землі Бракенів. Може, це лорд Джонос наказав їх повісити. Мій батько йому замок спалив, тож, боюся, він нас не любить.
— А може, це робота Марка Пайпера,— сказав сер Клеос.— Або того лісового духа Берика Дондаріона, хоча я чув, що він убиває тільки солдатів. А може, якась банда північан Руза Болтона?
— Батько переміг Болтона на Зеленому Зубці.
— Але не зламав,— мовив сер Клеос.— Коли лорд Тайвін рушив до бродів, той знову повернувся на південь. У Річкорині казали, що він відібрав у сера Ейморі Лорча Гаренхол.
Джеймі це геть не сподобалося.
— Брієнно,— заговорив він, люб’язно звертаючись до неї на ім’я в надії, що вона вислухає,— якщо Гаренхол утримує лорд Болтон, швидше за все, і Тризуб, і королівський гостинець вартують.
Йому здалося, що в її великих синіх очах майнула невпевненість.
— Ви під моїм захистом. Їм доведеться вбити мене.
— Не думаю, що вони сильно переживатимуть через це.
— Я не гірший боєць за вас,— почала захищатися вона.— Я була у варті Ренлі, серед сімох обраних. Він власноруч надів на мене смугастий шовк веселкової варти.
— Веселкової варти? То в ній була ти і ще семеро дівчат? Співець колись сказав, що в шовках усі панни вродливі... але він не зустрічався з тобою, атож?
Дівчина почервоніла.
— Нам іще могили копати,— вона полізла на дерево.
Видершись стовбуром нагору, вона легко змогла стати на товсті нижні гілки дуба. А тоді, переміщаючись серед листя з кинджалом у руці, позрізала трупи. З тіл, коли ті падали, здіймалися рої мух, і з кожним зрізаним трупом сморід ставав дедалі гірший.
— Забагато клопоту через повій,— поскаржився сер Клеос.— Чим нам копати? Лопат у нас немає, а мечем я копати не буду, я...
Аж тут Брієнна щось крикнула. І, замість злазити, стрибнула вниз.
— До човна. Швидко. Там вітрило.
Квапилися щодуху, хоча Джеймі бігти не міг, тож кузенові довелося тягти його в ялик. Брієнна відштовхнулася веслами й похапцем підняла вітрило.
— Пане Клеосе, вам теж доведеться сідати на весла.
Той послухався. Ялик почав розтинати воду трохи швидше: течія, вітер і весла — все сприяло. Джеймі, сидячи в ланцях, роздивлявся ріку позаду. Виднівся лише вершечок іншого вітрила. Оскільки Червоний Зубець звивався, здавалося, що інший човен — на тому боці
