Буря Мечів - Джордж Мартін
— Ідіть собі,— мовив Чет до решти,— хочу подивитися.
Пси тягнули його — хотіли бігти далі, сподіваючись, що на них уже чекає їжа. Чет носаком чобота буцнув сучку, й собаки трішки вгамувалися.
З-за дерев він спостерігав, як товстун бореться з луком, що був заввишки з нього самого, і його червоне й кругле як місяць обличчя зосереджено хмурилося. Перед хлопцем із землі стирчало три стріли. Тарлі вклав стрілу, натягнув тятиву, довгу мить потримав, прицілюючись, і нарешті відпустив. Стріла зникла серед зелені. Чет голосно розреготався, хрокаючи від зловтіхи.
— Ну, цієї стріли ми вже не знайдемо,— оголосив Ед Толет, понурий сивий зброєносець, якого всі прозивали Стражденним Едом.— Хай що де пропаде, всі на мене дивляться, ще відтоді як я коня загубив. Так наче я міг щось вдіяти! Він-бо був білий, а тоді падав сніг, то чого вони чекали?
— Це вітер її відніс,— сказав Грен — ще один друзяка лорда Сноу.— Старайся тримати лука міцно, Семе.
— Він тяжкий,— поскаржився товстун, але все одно вдруге напнув тятиву. Ця стріла полетіла вгору, пірнувши між гілля на десять футів вище за ціль.
— Ну, листок ти точно з дерева збив,— зронив Стражденний Ед.— Осінь і так насувається швидко, нема чого їй помагати. А всі ми знаємо, що приходить після осені,— зітхнув він.— Боги, як я змерз! Стріляй востаннє, Семвеле, бо в мене вже язик до піднебіння примерз.
Сер Поросятко опустив лук, і Чет подумав, що зараз він почне схлипувати.
— Все так складно!
— Вклав, натягнув, відпустив,— сказав Грен.— Уперед.
Товстун слухняно висмикнув останню стрілу з землі, вклав її в довгий лук, напнув тятиву — і відпустив. Зробив усе швидко, не цілячись ретельно, як попередні два рази. Стріла, уп’явшись у нижню частину намальованої вуглиною мішені, затріпотіла.
— Я в нього поцілив! — вражено вигукнув сер Поросятко.— Грене, ти бачив? Еде, погляньте, я в нього поцілив!
— Я б сказав, загнав під ребра,— мовив Грен.
— А я його вбив? — допитувався товстун.
Толет знизав плечима.
— Якби в нього були легені, міг би легеню пробити. Але в дерев, як правило, їх немає,— він забрав лука з Семової руки.— Та я бачив і гірші постріли. І сам кількома можу похвастати.
Сер Поросятко сяяв. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він і справді здійснив щось видатне. Та коли він побачив Мета з собаками, його усмішка швидко скисла та зникла.
— Ти поцілив у дерево,— мовив Чет.— Побачимо, як ти стрілятимеш у хлопців Манса Рейдера. Вони-бо не стоятимуть, розкинувши руки, й не шурхотітимуть листям, о ні. А кинуться на тебе, горлаючи тобі в обличчя, і ти, можу закластися, в оті свої штанці напудиш. А один з них засадить собі сокиру просто між поросячих очиць. І останнім звуком, який ти почуєш, буде хрускіт, з яким вона вгризається тобі в черепушку.
Товстун весь тремтів. Стражденний Ед поклав Чету долоню на плече.
— Брате,— серйозно мовив він,— те, що таке сталося з тобою, не означає, що й Семвелу таке судилося.
— Про що це ти, Толете?
— Про сокиру, яка тобі голову проломила. Правду кажуть, що в тебе половина мізків витекла на землю, де їх і пожерли собаки?
Здоровань-незграба Грен засміявся, і навіть Семвел Тарлі вичавив слабеньку посмішку. Чет копнув найближчого собаку, смикнув за шворки й подерся пагорбом. «Посміхайся собі, сер Поросятко. Побачимо, хто сміятиметься сьогодні вночі». Шкода, що не буде часу вбити й Толета теж, цього похмурого дурня з конячою мордою.
Підйом був крутий, навіть з цього боку Кулака, а тут-бо схил був найпологіший. На півдорозі собаки розбрехалися й почали рватися вперед, гадаючи, що їх скоро нагодують. Натомість їм довелося скуштувати Четового чобота, а бридкому здоров’язі, який огризнувся, ще й батога. Прив’язавши хортів, Чет пішов доповідати.
— Лапи саме такі, як і казав Велет, але собаки сліду не взяли,— повідомив він Мормонту, стоячи перед його великим чорним наметом.— Це внизу біля ріки, може, то якісь старі відбитки.
— Шкода,— озвався лорд-командувач Мормонт — голомозий чолов’яга з великою кошлатою сивою бородою — з такою самою втомою в голосі, яка читалась і на його обличчі.— А нам би всім не завадило трохи м’яса.
— М’яса, м’яса, м’яса,— луною підхопив крук у нього на плечі, покивавши головою.
«Можна клятих псів засмажити»,— подумав Чет, але не розтуляв рота, поки Старий Ведмідь не відіслав його геть. «Оце востаннє мені доводиться схиляти перед ним голову»,— задоволено подумав він. Здавалося, похолодало ще дужче, а Чет міг би присягнутися, що холодніше вже просто не буває. На твердій замерзлій землі пси нещасно тулилися докупи, і Четові кортіло й собі залізти поміж них. Натомість він обмотав нижню половину обличчя чорним вовняним шарфом, лишивши проріз тільки для рота. Він пересвідчився: якщо рухатися, холод відчувається не так, тож узяв в’язку гостролиста і зробив обхід по периметру, пригощаючи чорних братів, які стояли на чатах, і слухаючи їхні теревені. Ніхто з вояків на денному чатуванні не брав участі в його змові, однак він гадав, що непогано знати, що там вони собі думають. Та здебільшого вони думали, як тут у біса холодно.
Тіні довшали, а вітер дужчав. Тріпочучи між каміння городища, він тоненько висвистував.
— Терпіти не можу цього звуку,— сказав малий Велет.— Наче немовля в кущах скиглить, молока просить.
Обійшовши коло й повернувшись до собак, Чет виявив, що на нього чекає Ларк.
— Командири вже знов у наметі Старого Ведмедя, про щось люто сперечаються.
— Це на них схоже,— сказав Чет.— Вони-бо високородні, всі, окрім Блейна, вони п’яніють не від вина, а від слів.
Ларк підійшов ближче.
— Каша-в-голові ніяк не заспокоїться з тим птахом,— застеріг він, озираючись, щоб ніхто не підслухав.— Тепер питає, чи ми запаслися зерном для того клятого створіння.
— Це ж крук,— мовив Чет.— Він падло жере.
— Може,— посміхнувся Ларк,— його?
«Або твоє». Як на Чета, здоровань їм потрібен був більше, ніж Ларк.
— Припини хвилюватися через Малого Пола. Ти свою справу роби, а він свою зробить.
Заки Чет позбувся Сестринця і присів, щоб нагострити меча, в ліс уже скрадалися сутінки. В рукавицях працювати було з біса незручно, але скидати їх Чет
