Буря Мечів - Джордж Мартін
«А вдома всі знатимуть, що ви дезертири, й повідрубують вам дурні довбешки»,— подумав Чет. Коли вже виголосив обітницю, піти з Нічної варти неможливо. Хай де в Сімох Королівствах опинишся, тебе спіймають і стратять.
Олло Безрукий хотів плисти у Тайрош: казав, там чесним злодіям не рубають рук, а самим їм не загрожує замерзнути до смерті в глушині за те, що їх застукали в ліжку з лицарською жінкою. Чет зважував, чи не податися разом з ним, але ж він не розмовляє їхньою солодкавою дівчачою мовою. Та й що йому робити у Тайроші? Ремесла він не знає, адже зріс у Відьомському Болоті. Батько все життя батракував на чужих ланах і збирав п’явок. Роздягався догола, лишаючи на собі хіба товсті шкіряні майтки, і заходив у мулисту воду. А коли вилазив на берег, від пипок до кісточок весь був у п’явках. Іноді він змушував Чета знімати тих п’явок. Одна якось присмокталася хлопцю до долоні, й він бридливо розчавив її об стіну. Батько за це побив його до крові, адже мейстри платили за дюжину п’явок пенні.
Ларк може собі повертатися додому, якщо хоче, і клятий тайросянин теж, от тільки не Чет. Очі б його не бачили того Відьомського Болота! От йому, наприклад, подобалася Крастерова фортеця. Крастер там жив як вельможний лорд, то чом би і Чету так не пожити? Ото була б сміхота! Чет, син п’явичника,— лорд з власною фортецею! За прапор собі можна взяти дюжину п’явок на рожевому полі. Але чого зупинятися на лорді? Може, варто стати королем. Он Манс Рейдер теж починав з ворона. «Я також можу бути королем, як він, і кількоро жінок собі завести». У Крастера їх дев’ятнадцять, якщо не рахувати наймолодших, отих його дочок, яких він ще не вклав до себе в ліжко. Половина з тих жінок такі точно старі й потворні, як і сам Крастер, та хіба не байдуже? Старих Чет приставить до роботи — нехай куховарять і миють, смикають моркву й годують свиней, а молоденькі грітимуть йому ліжко й народжуватимуть дітей. Крастер не заперечуватиме — не після того, як Малий Пол стисне його в своїх обіймах.
Чет не знав інших жінок, окрім повій у Кротівці. Коли він ще був юнаком, сільські дівчата, кинувши один погляд на його обличчя з чиряками й жировиками, з огидою відверталися. Найгірше було з тою хвойдою Бессою. Вона розкидала ноги перед кожним хлопцем у Відьомському Болоті, тож Чет вирішив: а він чим гірший? Навіть цілий ранок збирав для неї польові квіти, бо чув, що вона їх любить, та вона тільки розреготалася йому в обличчя й заявила, що радше ляже в ліжко з батьковими п’явками, ніж із ним. Коли Чет засадив їй ножа в живіт, вона реготати припинила. Так приємно було бачити той вираз на її обличчі, що Чет витягнув ножа й засадив знову. Коли його зловили біля Семиструмчя, старий лорд Волдер Фрей навіть сам на суд не з’явився — прислав одного зі своїх байстрюків, отого Волдера Ріверза, й не встиг Чет оком змигнути, як уже дибав на Стіну зі смердючим чорним бісом Йореном. За одну приємну мить його примусили заплатити цілим життям.
Та тепер йому належатиме і життя, і Крастерові жінки. Правду казав той старий покорчений дикун. Хочеш жінку — візьми її, і нема чого їй квіточки дарувати, щоб вона забула про твої кляті чиряки. Вдруге Чет такої помилки не повторить.
«Усе спрацює,— всоте пообіцяв він собі.— Якщо вдасться вислизнути непомітно». Сер Отин піде на південь у Тіняву вежу, бо це найкоротша дорога на Стіну. «Він нами не перейматиметься, не Вайзерс, йому б на Стіну повернутися цілим і неушкодженим». Торен Смолвуд не такий, він захоче атакувати, але ж сер Отин занадто обережний, а за старшого буде він. «Та й то вже байдуже. Коли ми втечемо, Смолвуд хай атакує, скільки йому заманеться. Нам яке діло? Якщо ніхто з них не повернеться на Стіну, ніхто й нас не шукатиме, бо всі вирішать, що ми загинули разом з усіма». Така спокуслива думка зринула в нього вперше. Та для того, щоб командування перейшло до Смолвуда, доведеться вбити і сера Отина, і сера Маладора Лока, а їх обох стережуть день і ніч... ні, занадто ризиковано.
— Чете,— мовив Малий Пол, поки вони дибали кам’янистою звіриною стежкою поміж чатовими деревами й соснами-солдатами,— а як же птах?
— Який ще в біса птах?
Четові ще тільки бракувало, щоб якийсь баран надокучав йому з птахами.
— Крук Старого Ведмедя,— пояснив Малий Пол.— Якщо ми вб’ємо Мормонта, хто годуватиме його птаха?
— А нам яке в біса діло? Як схочеш, можеш і птаха зарізати.
— Не хочу я птаха кривдити,— сказав здоровань.— Але ж він розмовляє. Що як він розбовкає, що ми зробили?
Ларк Сестринець розреготався.
— У Малого Пола голова твердокам’яна, як мур фортеці,— глузливо кинув він.
— Ану стули пельку,— погрозливо мовив Малий Пол.
— Поле,— сказав Чет, поки здоровань не надто розізлився,— коли старого знайдуть у калюжі крові з перерізаною горлянкою, не треба буде птаха, щоб зрозуміти: його вбили.
Малий Пол якусь мить поміркував.
— Твоя правда,— визнав він.— То можна мені забрати птаха? Мені він подобається.
— Він твій,— дозволив Чет, щоб той нарешті замовкнув.
— Завжди можна його з’їсти, якщо раптом зголодніємо,— підказав Ларк.
Малий Пол знову спохмурнів.
— Навіть не думай їсти мого птаха, Ларку. Навіть не думай.
Крізь дерева Чет почув голоси.
— Стуліть свої кляті пельки, ви обидва. Ми майже на Кулаці.
Виринули біля західного схилу й рушили околяса на південь, де пагорб був не такий крутий. На узліссі дюжина вояків управлялися в стрільбі з лука. Намалювали мішені на стовбурах дерев і пускали в них стріли.
— Ви погляньте,— мовив Ларк.— Поросятко з луком.
І справді: скраю стояв сер Поросятко власною персоною — товстун, який украв Четове місце біля мейстра Еймона. Від самого вигляду Семвела Тарлі Чет закипав од злості. Бути стюардом мейстра Еймона — кращого життя не вигадати. Сліпий старий був не надто вимогливий, та й переважно про всі його потреби дбав Клайдас. Четові дісталися зовсім легкі обов’язки: чистити гайворонник, розпалювати вогнище, носити обіди... і Еймон жодного разу його не вдарив. «Думає, він може отак собі прийти й викинути
