Книга імен - Джил Грегорі

— Де тут задні двері? — гарикнув Девід.

Коридорний від подиву не міг знайти слів, і кухар-азіат, який саме різав цибулю, вказав напрямок ножем.

Девід і Йаель кинулися до виходу, а коридорний — туди, звідки доносилося волання латиноамериканця: «Якого... якого... дідька!»

— Не відчиняйте дверей — він озброєний, — гукнула Йаель через плече. — Викликайте службу безпеки!

— А що тут відбувається? — вишкірився кухарчук. — Реаліті-шоу для телебачення? На нас наїзд абощо?

На вулиці Девід і Йаель зупинилися біля яскраво освітленого службового входу. Озирнувшись, вони шугнули в провулок і бігли, доки не побачили, нарешті, вільне таксі.

Таксі загальмувало, і тут задзвонив мобільник Йаелі.

— До аеропорту Кеннеді, — видихнув Девід, сівши в машину, але не причиняючи дверей. — От тільки зачекайте леді.

Він дихав вільніше, коли Йаель усілася на своє місце. Вона все ще не відривалася від телефону.

— Втеча з готелю — просто дитячі іграшки, — промовила вона нарешті, коли таксі влилось у транспортний потік. Нахилившись до Девіда, вона прошепотіла йому на вухо — Цей дзвінок — наш перший крок на важкому шляху: він допоможе провести тебе через контроль безпеки в аеропорті.

агіпнотизований екраном монітора Змій пропрацював усю ніч.

Розвиднювалось, але йому так і не давалися два останні імені.

Він знов і знов угризався у формули. Його тьмяно-біляве волосся не бачило шампуню уже дві доби, пахви смерділи потом, а він усе барабанив по клавіатурі. Мозок у нього працював швидше, ніж системний блок комп'ютера.

Уже багато днів забував він митися, їсти, забув навіть про свою палицю. От і зараз він схопився зі стільця без неї — і гепнувся на підлогу.

Проклинаючи все на світі, він сяк-так звівся на ноги, ухопив капосний ціпок і щосили загамселив ним по одній із найцінніших своїх статуеток.

Він починав ненавидіти цифри, графіки, накладання транскрипцій. Замість підкреслювати його геніальність, вони начебто глузували з нього, ховали свої секрети, не давали відкинути завісу таємниці. Давно вже не робив він блискучих проривів, — проте не було й нових фрагментів папірусу, жодного після літа 2001 року.

Усе, що мені потрібно, знаходиться тут. Мусить бути тут. Я вже підійшов упритул.

Розгадка поруч.

І все в моїх руках. Повалення Бога. Кінець світу. Перемога гносеїв.

Вони докладали стільки зусиль, безліч разів. Історія його однодумців завжди безмежно зворушувала його.

Він пригадав перший раз, коли вони були за крок до винищення потаємних. Тодішній дисбаланс у світі призвів до виверження Везувію та загибелі Помпеї. Пригадав він і гуна Аттілу, який безжально вибив стільки люду в п'ятому столітті, отримавши прізвисько Бич Божий.

Гносеї тішилися, коли пошесть чуми, Чорної смерті, забрала мало не половину населення Західної Європи в чотирнадцятому столітті. Вони молилися, щоб чума охопила ввесь світ.

Іспанська інквізиція за часів Торквемади й вірменська різанина забрали життя в багатьох потаємних, але ніколи — у всіх тридцяти шести, що випадають на одне покоління.

Бувало стільки спалахів надії — повінь на Жовтій річці в Китаї умертвила майже один мільйон людей 1887 року. Загибель «Титаніка». Комунізм — Червоні кхмери — рух, що винищив мільйони в Камбоджі.

У багатьох країнах, у різні часи зброєю гносеїв було рабство — воно душило надію, нівечило людську гідність і вибивало чисті душі, як блощиць.

Відіграли свою роль і нацисти, — певний час його прадід, очолюючи Коло у своєму поколінні, вів звитяжну боротьбу за руйнування світу. Вони підійшли до мети дуже близько.

«А от ми зараз іще ближче, — сказав він собі, — ближче, ніж будь-коли впродовж усієї історії». Він уявив собі Ковчег, усю провізію, що її нещодавно запасли в підземній фортеці, і ті дві тисячі вірних, котрі чекають на сигнал, — сигнал увійти в новий світ, сигнал, який пролунає, щойно закінчить свою місію він.

Лише два імені. Чому він не може їх знайти? Де він помиляється?

Він спробував інший алгоритм, змінив послідовність, переставив літери в іншому порядку.

Нісенітниця. На моніторі виходила сама нісенітниця.

Він до крові закусив язика. Кров — дурниця, не це головне. Головне — терпіння.

Юність, проведена в німій темряві, навчила його терпіння. Він завжди знав, що знову побачить світло. Блисне світло й зараз, — подумав він. — Світло й відповіді. Терпіння.

Утім, нелегко виявляти терпіння, коли на нього напосідає Коло. Навіть батько видавався якимсь відчуженим і розчарованим, бо час спливав безрезультатно. Наскільки сильніше зневажав би він мене, якби знав правду — усю правду?

Я не можу схибити. Я ні за що не схиблю.

Треба дати голові відпочинок.