Книга імен - Джил Грегорі

тейсі взяла шкіряний ремінь і почала закручувати в Гатча на нозі, намагаючись не помічати кров, що юшила крізь джинси. Вона не зовсім чітко усвідомлювала, що Гаррет Рікс залишив їх самих. Стрілянина припинилась, але звуки пострілів і досі лунали у вухах. Дівчинку нудило, та якщо вона піддасться цьому, Гатч може померти. І так це трапилося через неї.

— Благаю, не помирайте. — Сльози душили її, вона не зводила з нього очей. Обличчя в Гатча стало як сіра глина, — вони ліпили з такої фігурки на уроках малювання.

— Стейсі, дай-но мені. — Мередіт так трусило, що аж зуби клацали. Вона спробувала обережно витягти ремінь із доччиних стиснутих кулаків. — Мерщій залізай під машину. Стейсі міцніше вхопилася за ремінь.

— Я залишаюся тут із тобою та Гатчем. Я можу допомогти.

З боку кам'яного розлому пролунав постріл. Стейсі схлипнула.

— Як гадаєш, це застрелили Гатчевого друга? — Сльози лилися по щоках.

«Когось-таки застрелили», — подумала Мередіт. Серце в неї калатало. Вона не встигла відповісти, як із крамниці почувся хрипкий шепіт продавця.

— Біжіть сюди, обидві. Я вас прикрию — маю рушницю. Хутчіш!

— Він стікає кров'ю. Я не можу його залишити, — відізвалася Мередіт тихим голосом. — Стейсі, благаю, сховайся, — молила вона в нестямі. Волосся в неї розтріпалося й лізло в очі. Колінами вона відчувала липку Гатчеву кров. — Повзи до крамниці, доню, заклинаю тебе. Обіцяю, що не залишу Гатча.

Стейсі розривалася між бажанням послухатися матір і захистити її. Здавалося, вона ніколи не припинить плакати. Здавалося, вона не може ворухнутися. А потім уже було запізно.

Гаррет Рікс повз по землі, прицілюючись у чоловіка з оливковою шкірою ярдах у двадцяти від нього. Рікс був поранений, але злість притамовувала біль. Йому потрібен один постріл, один влучний постріл.

Той чоловік наближався. Падлюка усміхався, як людина, що має на руках усі козирі. Рікс силився струсити з повік великі краплі поту, вивернутися трохи ліворуч. Він випльовував кров, що заливала йому рот, бо інакше закашлявся б і видав себе. Він гадає, що загнав мене в глухий кут. Але за мною ще один постріл, іще один-однісінький постріл.

Спалах вогню засліпив його, коли палець ворога натиснув на гачок. Увесь світ став червоним. А потім чорним.

Рауль вибив ногою пістолет із заціпенілих пальців Рікса й ще раз вистрілив йому в голову. Контрольний постріл.

Без зайвої метушні він попрямував до свого кабріолета, вперше за багато днів відчуваючи радісне піднесення. Убивство завжди бадьорило його, додавало прудкості ході.

Звук шин на шерехатому гравії розірвав повітря, — жовтий «файєрбьорд», поманеврувавши кам'яним розлогом, різко зупинився. Рауль поставив машину під прямим кутом до Гатчевої, щоб відрізати всі шляхи до спасіння.

Продавець вистрелив, але не влучив у переднє колесо «файєрбьорда», і куля зрикошетила від дверцят.

Стейсі впізнала чоловіка, який вийшов із машини.

— Мамо, це той! — проридала вона й пірнула під Гатчів джип.

Мередіт схопила пістолет Гатча та спробувала прицілитися. Але в неї так трусилися руки, що довелося до крові прикусити нижню губу. Чоловік не звертав на неї жодної уваги. Він щось відстібував від ременя.

Мередіт заклякла: вона побачила, як він метнув у бік крамниці гранату.

Стріляй у нього, ну ж бо! Стріляй! — волав її внутрішній голос. Мередіт скосила очі й натиснула на гачок, — від ударної сили пострілу її відкинуло на Гатча. І тієї ж миті громовий вибух висадив у повітря крамницю, і з вікон вирвалися язики полум'я.

Мередіт уся заціпеніла. Потім якось підвелась і спробувала вистрелити ще раз.

— Дай... мені... пістолет. — Голос Гатча звучав ледь чутно. — Просто випусти його з рук. Ніби здаєшся.

Вона впала на коліна й упустила пістолет просто в розкриту долоню Гатча. І побачила очі Стейсі, яка тремтіла під машиною. Не руш звідти, доню, — беззвучно молила вона. — Залишайся там.

Кашляючи, оливковошкірий повернувся спиною до палаючого пекла й попрямував до Мередіт пружним, упевненим кроком. Коли він опинився футах у шести від неї, жах запульсував у кожній клітинці жінки. Бачила вона тільки його химерні очі. Вони були різного кольору — одне каре, друге — синє.

Ці очі ніби загіпнотизували Мередіт, і вона не побачила, як Гатч підніс руку. Вона лише почула постріл, — чоловік із химерними очима закрутився на місці.

На мить у неї пробудилася надія. Іще, Гатче. Стріляй! Тільки цього разу — у серце!

Але той чоловік рухався надзвичайно швидко, хоч на правому плечі в нього виступила пляма крові.

— Ні! — вигукнула Мередіт, коли він чотири рази вистрелив у розпростерте тіло Гатча. — Боже мій, ні!

— Стейсі! — гарикнув чоловік.

Почувши доччине ім'я з вуст убивці, Мередіт захолонула. Вона й помислити не могла про такий кошмар.

— Облиште її!

— Стули пельку! Чуєш? — Він прицілився їй у голову. — Стейсі, якщо ти не вийдеш до мене, як слухняна дівчинка, — а ти ж у нас слухняна дівчинка? — твоя матуся помре, як помер твій охоронець.

— Не слухай його,