Сяйво - Стівен Кінг
— Що за дитя, — пробурмотів Джек. Він стиснув щелепи, на щоках випнулися бугри м’язів. — Ми його не заслужили.
— Так чи інакше, він ваш, — сухо завважив Едмондс. — Принаймні час від часу він віддаляється у світ фантазії. У цьохму немає нічого незвичайного, так роблять дуже багато дітей. Наскільки я пам’ятаю, коли я був у віці Денні, у мене самого був невидимий приятель — півень Чаґ-Чаґ. Звичайно, Чаґ-Чаґа ніхто, крім мене, не бачив. У мене було два старших брати, які частенько обставляли мене, і тоді Чаґ-Чаґ виявлявся дуже до речі. Ви, звичайно ж, повинні розуміти, чому невидимого приятеля Денні звуть Тоні, а не Майкл, не Гел і не Датч.
— Так, — сказала Венді.
— Ви коли-небудь говорили з ним про це?
— Ні, — відповів Джек. — А треба було?
— Навіщо? Нехай сам зрозуміє у свій час, дійде своїм розумом. Бачите, фантазія Денні куди глибша, ніж ті, що виникають при звичайному синдромі «невидимого приятеля», але це тому, що він мав настільки велику потребу в Тоні. Той приходив і показував приємне. Іноді — дивне. Завжди тільки гарне. Якось Тоні показав, де валіза, яку загубив тато... під сходами. Іншим разом Тоні показав, що мама з татом збираються на честь дня народження взяти його в парк атракціонів...
— У Ґрейт-Беррінґтон! — вигукнула Венді. — Але як він може знати такі речі? Іноді він таке скаже, що просто жах бере. Однаково, як якби...
— У нього було шосте чуття? — з посмішкою запитав Едмондс.
— Він народився в сорочці, — непевно сказала Венді.
Посмішка Едмондса переросла в добродушний регіт.
Джек із Венді переглянулися, а потім теж запосміхалися, обоє здивовані тим, наскільки легко це в них вийшло. Випадкові «вдалі здогади» Денні — ще одне, що вони не дуже й обговорювали.
— Тепер ви ще мені скажете, що він уміє літати, — сказав Едмондс, як і раніше посміхаючись. — Ні, ні, ні, боюся, що ні. Здібностей екстрасенса тут нема, просто стара добра сприйнятливість — тільки у випадку Денні вона надзвичайно розвинена. Містере Торренсе, хлопчик зміркував, що валіза під сходами, тому що скрізь у будинку ви вже шукали. Метод винятку, га? Так просто, що Еллері Квін із нас просто посміявся б. Рано чи пізно ви б і самі здогадалися. Що ж стосується парку атракціонів у Ґрейт-Беррінґтоні, чия це була ідея? Га? Ваша чи Денні?
— Його, звичайно, — сказала Венді. — Цей парк рекламували у всіх дитячих ранкових програмах. Йому страшенно хотілося туди поїхати. Але, бачите, лікарю, нам це було не по кишені. Так ми йому й сказали.
— Після цього журнал для чоловіків, куди я в сімдесят першому році продав оповідання, надіслав чек на п’ятдесят доларів, — втрутився Джек. — За передрук у щорічнику, чи що. І ми вирішили витратити ці гроші на Денні.
Едмондс знизав плечима.
— Виконання бажання плюс щасливий збіг.
— Чорт забирай, готовий сперечатися, так воно і є, — сказав Джек.
Едмондс ледь помітно посміхнувся.
— І ще Денні сам сказав мені, що показане Тоні частенько не збувається. Видіння, базовані на надмірній сприйнятливості, ось і все. Денні підсвідомо робить те, що так звані містики й телепати роблять цілком усвідомлено й цинічно. Я захоплююся хлопчиком через це. Гадаю, якщо життя не змусить його втягти антени, він стане неабиякою особистістю.
Венді кивнула. Звичайно, вона й сама вважала, що Денні стане неабиякою особистістю, але надто вже гладко лікар пояснював. На смак це більше нагадувало маргарин, ніж масло. Едмондс не був членом їхньої родини. Не при ньому Денні відшукував загублені ґудзики, без нього говорив, що телепрограма, можливо, лежить під ліжком, що краще йому надягти в садок гумові чоботи, хоча світило сонце... а за кілька годин вони, розкривши парасолі, верталися додому під проливним дощем. Едмондс не міг знати, як дивно Денні вмів пророчити поведінку їх обох. Вирішивши випити чаю, вона виходила на кухню й знаходила у своїй чашці пакетик заварки. Згадавши, що треба здати книги в бібліотеку, Венді виявляла їх на столику в холі, складеними в акуратну стопку, поверх якої лежав її читацький квиток. Або захоче Джек помити «фольксваґен» — а Денні вже на вулиці, приготувався спостерігати: сидить на крайці тротуару й слухає тиху музику у своєму приймачі. Уголос вона сказала:
— Звідки ж тепер ці кошмари? Чому Тоні велів йому замкнути двері у ванній?
— Гадаю, Тоні пережив свою корисність, — сказав Едмондс. — Він народився — Тоні, не Денні — у той час, коли ви з чоловіком щосили намагалися зберегти родину. Ваш чоловік занадто пив. Був інцидент зі зламаною рукою. Між вами став лиховісний спокій.
Лиховісний спокій... так, як не крути, фраза була адекватною. Спільні трапези в холодній, напруженій обстановці, коли говориш тільки: «будь ласка, передай масло», або «Денні, доїж морквину», або «вибач». Вечори, коли Джек був відсутній, а вона лежала з сухими очима на дивані, поки Денні дивився телевізор. Ранки, коли вони із Джеком обережно нипали одне навколо одного, як двійко розлютованих кішок, між якими — перелякана, тремтяча миша. Так, фраза звучала правдоподібно,
(Господи, чи перестануть коли-небудь боліти старі рани?)
жахливо, страшенно правдоподібно.
Едмондс резюмував:
— Але все змінилося. Ви знаєте, що в дітей шизоїдна поведінка — річ абсолютно звичайна. Вона прийнятна, тому що ми, дорослі, всі негласно зійшлися на одному: діти божевільні. У них є невидимі друзі. Засмутившись, дитина може сидіти в шафі, заховавшись від світу. Вона вважає талісманом свою ковдру, або плюшевого ведмедика, або опудало тигра. Смокче великий палець. Коли дорослий бачить те, чого немає насправді, ми вважаємо його клієнтом божевільні. Коли ж дитина заявляє, що бачить у себе в спальні троля або вампіра за вікном, ми лише посміхаємося, вибачаючи її. У нас є коротка фраза, що виправдовує весь діапазон феноменів у дітей...
— Він це переросте, — вставив Джек.
Едмондс кліпнув.
— Мої власні слова, — погодився він. — Так. Можна здогадатися, що