Сяйво - Стівен Кінг
— Мені вже робили в садку, торік, — сказав Денні без особливої надії.
— Але це було давно, а зараз ти вже великий хлопчик, правда?
— Напевно, — зітхнув Денні, віддаючи руку на заклання.
Натягнувши сорочку й черевики, він пройшов через розсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс сидів на краю стола, замислено гойдаючи ногами.
— Привіт, Денні.
— Привіт.
— Ну, як рука? — лікар показав на ліву руку Денні в легкій пов’язці.
— Дуже добре.
— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, схоже, все чудово. Але я збираюся відіслати її в Денвер, своєму приятелеві, він заробляє собі на життя тим, що читає такі штуки. Просто хочеться мати впевненість.
— Так, сер.
— Розкажи мені про Тоні, Дене.
Денні потупцяв на місці.
— Це просто невидимий друг, — сказав він. — Я його видумав. Щоб було з ким гратися. — Едмондс розсміявся й поклав Денні руки на плечі.
— Ну-ну, так кажуть твої тато з мамою. Але ж я нікому ні про що не розповім. Я — твій лікар. Скажи правду, а я обіцяю не розповідати їм без твого дозволу.
Денні обміркував це. Він глянув на Едмондса, а потім, зосередившись із невеликим зусиллям, спробував уловити думки лікаря або хоча б колір його настрою. Раптом у голові Денні виник дивно заспокійливий образ: шафи з документами, шухляди якої одна за одною прослизали на місце й зачинялися на замок. У центрі кожної на невеликій табличці було написано: «A-В, ТАЄМНО», «Г-Д, ТАЄМНО» і так далі. Денні стало трохи легше. Він обережно сказав:
— Я не знаю, хто такий Тоні.
— Він твого віку?
— Ні. Йому близько одинадцяти. А може, більше. Я жодного разу не бачив його близько. Він, напевно, вже такий великий, що може водити машину.
— Бачиш його оддалік, так?
— Так, сер.
— І він завжди приходить якраз перед тим, як ти відключаєшся?
— Я не відключаюся. Я начебто йду з ним. А він мені всіляке показує.
— Що саме?
— Ну... — Денні трохи повагався, а потім розповів Ед-мондсу про татову валізу з рукописом, як вантажники все-таки не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Весь цей час вона стояла під сходами.
— І твій тато знайшов її там, де сказав Тоні?
— Так, сер. Тільки Тоні не сказав. Він показав.
— Розумію. Денні, що тобі показував Тоні вчора ввечері? Коли ти замкнувся у ванній?
— Не пам’ятаю, — швидко сказав Денні.
— Справді?
— Так, сер.
— Ти щойно сказав, що замкнувся у ванній сам. Але ж це не так? Двері замкнув Тоні?
— Ні, сер. Тоні не може замкнути двері, він же не справжній. Він хотів, щоб я зробив це, я й зробив. Двері замкнув я.
— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?
— Ні, сер. Іноді він показує, що відбудеться.
— Справді?
— Ага. Одного разу Тоні показав мені атракціони й парк диких звірів у Ґрейт-Беррінґтоні. Тоні сказав, що тато хоче з'їздити туди зі мною на день народження. І справді, ми поїхали.
— Що ще він тобі показує?
Денні насупився.
— Написи. Він завжди показує мені дурнуваті старі написи. Але я не вмію читати й майже ніколи не можу їх зрозуміти.
— Як по-твоєму, навіщо Тоні це робить?
— Не знаю. — Денні підбадьорився. — Але тато з мамою вчать мене читати, і я дуже стараюся.
— Щоб прочитати написи Тоні?
— Ні, я справді хочу навчитися. Але й через це теж.
— Тобі подобається Тоні, Денні?
Денні задивився на кахельну підлогу й нічого не сказав.
— Денні?
— Важко сказати, — сказав Денні. — Раніше так. Я сподівався, що він буде приходити щодня, тому що він завжди показував гарне, особливо відтоді, як мама з татом перестали думати про РОЗЛУЧЕННЯ. — Погляд лікаря ЕдмЬндса став уважнішим, але Денні не помітив. Він уперто дивився в підлогу, зосередившись на тому, щоб висловити свої думки. — Але тепер Тоні коли не прийде, то покаже погане. Жахливе. Як учора ввечері у ванній. Те, що він показує... воно жалить мене, як жалили ці оси. Тільки воно кусає мене ось сюди. — Він серйозно націлився пальцем у скроню — малюк, що неусвідомлено пародіює самогубство.
— А «воно» — це що, Денні?
— Не пам’ятаю! — викрикнув Денні, мучачись. — Якщо б пам’ятав, я б сказав. Начебто воно таке погане, що я не пам’ятаю тому, що просто не хочу пам’ятати! Я, коли прокидаюся, можу згадати тільки ТРЕМС і все.
— Тремт?
— Тремс.
— І що ж це таке, Денні?
— Не знаю.
— Денні?
— Так, сер.
— Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?
— Не знаю. Він приходить не завжди. Не знаю, чи хочеться мені, щоб він узагалі тепер приходив.
— Спробуй, Денні. Я буду поруч.
Денні подивився на Едмондса із сумнівом. Едмондс підбадьорливо кивнув.
Денні важко зітхнув і нахилив голову.
— Але я не знаю, вийде чи ні. Раніше я ніколи так не робив, якщо хтось дивився. І Тоні приходить не завжди.
— Не прийде, то не прийде, — сказав Едмондс. — Я просто хочу, щоб
