Сяйво - Стівен Кінг
— Чому ти замкнув двері, Денні? — обережно запитала вона. — Навіщо ти це зробив?
— Тоні, — сказав він. — Тоні мені велів.
Вони обмінялися поглядами поверх голови сина.
— А навіщо, Тоні не сказав, синку? — спокійно запитав Джек.
— Я чистив зуби й думав про читання, — сказав Денні. — Дуже сильно думав, правда. І... і в дзеркалі побачив Тоні, далеко. Він сказав, що знову повинен показати мені.
— Ти хочеш сказати, що він був у тебе за спиною?
— Ні, він був усередині дзеркала, — на цьому Денні наголосив. — Далеко, у глибині. І я пройшов крізь дзеркало. А далі я пам'ятаю, як тато мене тряс, і я подумав, що знову вчинив негарно.
Джек здригнувся, як від удару.
— Ні, доко, — тихо сказав він.
— Тоні велів тобі замкнути двері? — запитала Венді, куйовдячи йому волосся.
— Так.
— І що ж він хотів тобі показати?
Денні в її обіймах напружився, начебто м'язи його тіла натягнулися, мов струни рояля.
— Не пам’ятаю, — сказав він, не тямлячи себе від горя. — Я не пам’ятаю. Не запитуй. Я... Я нічого не пам'ятаю.
— Тс-с, — стривожено сказала Венді. Вона знову загойдала його. — Не пам’ятаєш — і не треба, нічого страшного.
Нарешті Денні знову почав розслаблюватися.
— Хочеш, я ще трошки посиджу з тобою? Почитаю тобі?
— Ні. Лише нічник. — Він несміло глянув на батька. — Тату, посидиш зі мною? Одну хвилиночку?
— Звичайно, доко.
Венді зітхнула.
— Я буду у вітальні, Джеку.
— Добре.
Вона піднялася й подивилася, як Денні залізає під ковдру Він здавався дуже маленьким.
— Ти впевнений, що з тобою все гаразд, Денні?
— Ага. Подай мені Снупі, мамо.
Вона увімкнула нічник і побачила Снупі, що глибоким сном спав на даху своєї будки. Поки вони не переїхали в «Оверлук», Денні не був потрібен нічник, а тут він спеціально попросив про це. Вона вимкнула лампу й знову подивилася на них: личко Денні біліло маленькою плямою, над ним — обличчя Джека. Вона затрималась на мить,
Са потім я пройшов крізь дзеркало)
а тоді тихенько залишила їх самих.
— Засинаєш? — запитав Джек, відкидаючи Денні волосся із чола.
— Ага.
— Хочеш ковток води?
— Ні...
На п’ять хвилин запанувало мовчання. Денні усе ще був під рукою Джека. Думаючи, що хлопчик заснув, він уже хотів було встати й тихенько піти, але Денні у півсні сказав:
— Роке.
Джек повернувся назад, відчувши глибоко всередині сигнал тривоги.
— Денні?
— Ти не зробиш мамі боляче, так, тату?
— Ні.
— А мені?
— Ні.
Знову мовчання, воно затягалося.
— Тату?
-Що?
— Тоні приходив розповісти про роке.
— Правда, доко? Що він сказав?
— Я мало пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що він сказав, там подачі. Як у бейсболі. Правда, смішно?
— Так. — Серце Джека монотонно стукало в грудях. Звідки маля могло довідатися такі подробиці? У роке справді грали з подачами, але не як у бейсболі, а як у крокеті.
— Тату? — Він уже майже спав.
-Що?
— Що таке тремс?
— Тремс? Може, такий звук видавали тимпани індіанців на стежці війни...
Мовчання.
— Чуєш, доко?
Але Денні спав, глибоко, повільно дихаючи. Джек трохи посидів, дивлячись на нього, і, наче води припливу, на нього нахлинула хвиля любові. Чому він так накричав на хлопчика? Невелике затинання для нього було цілком нормальним. Хлопчик приходив до тями після якогось незрозумілого трансу, і за таких обставин у затинанні не було зовсім нічого дивного. Нічого. Та він зовсім і не сказав «таймер». Це було якесь інше слово, якась нісенітниця, абракадабра.
Звідки він знає, що в роке грають із подачами? Хто-не-будь розповів? Уллман? Голлоран?
Джек опустив очі й подивився собі на руки. Від напруги пальці міцно стиснулися в кулаки,
(Господи, випити, випити 6!)
а нігті встромилися в долоні, як малюсінькі клейма. Він повільно змусив себе розтиснути кисті.
— Я люблю тебе, Денні, — прошептав він. — Бог знає, як я тебе люблю.
Джек вийшов з кімнати. Він знову зірвався, зовсім трохи, але й цього виявилося досить, щоб відчути страх і нудоту. Випивка змила б це відчуття, будьте певні. І це,
(щось про таймер)
і все інше. Тут він не міг помилитися щодо жодного слова. Кожне лунало виразно, як удар дзвона. У коридорі він загаявся, оглянувся й машинально промокнув губи носовою хусточкою.
При світлі каганця їхні обриси були всього лише силуетами. Венді в самих трусиках підійшла до ліжечка й знову вкрила його — він скинув ковдру Джек стояв у дверях, спостерігаючи, як вона прикладає синові долоню до чола.
— Температура є?
— Немає.
Вона поцілувала Денні в щоку.
— Дякувати богові, ти домовилася з лікарем, — сказав він, коли вона повернулася до дверей. — Гадаєш, цей хлопець свою справу знає?
— Касирка сказала, лікар він дуже хороший. Ото й усе, що я з’ясувала.
— Якщо буде щось не так, я відішлю вас до твоєї матері, Венді.
-Ні.
— Я знаю, — сказав Джек, обнявши її, — що ти про це думаєш.
— Ти взагалі не уявляєш, що я почуваю до неї.
— Венді, більше мені нікуди вас відправити. Ти ж знаєш.
— Якщо ти приїхав...
— Без цієї роботи ми станемо жебраками,
