Сяйво - Стівен Кінг

над одним з п’яти стареньких букварів, які Джек знайшов у Боулдері, безжалісно перетрусивши незліченні букіністичні крамнички. З ними Денні вийде з читання на рівень учня другого класу. Вона казала Джекові, що такі плани занадто честолюбні. їхній син — розумака, вони знають це, але було б помилкою підштовхувати його до занадто високих результатів. Джек погодився. Ніяких підштовхувань не буде. Але якщо хлопчик схоплює швидко, варто бути готовим до цього. Зараз Венді задумалася — може, Джек був неправий і в цьому теж?

Підготовлений чотирма роками «Сезам-стріт» і трьома — «Електрик компані», Денні, схоже, посувався вперед із приголомшливою швидкістю. Він так запопався до книжок, немов від того, як навчиться читати, залежало його життя, а приймач і планер осіли на полиці над його головою. У затишному світлі довгошийої лампи, яку вони встановили в кімнаті Денні, його личко було більш напруженим і блідим, ніж їй хотілося 6. Він дуже серйозно ставився і до читання, і до листочків для самостійної роботи, які для нього щодня складав тато. Зображення яблука й груші. Під ними великим, акуратним почерком Джека написано: «яблуко».

Обведи правильну картинку — ту, до якої підходить слово. І їх синочок, не відриваючись, переводив погляд з напису на картинку й назад, ворушачи губами, вимовляючи слово, яке буквально потом виходило з нього. Тепер, затиснувши в пухкому кулачку двосторонній червоний олівець, Денні міг сам написати дюжини зо три слів.

Він повільно водив пальцем по рядках у букварі. Над ними була картинка, яку Венді пам’ятала ще відтоді, як дев’ятнадцять років тому сама ходила в початкову школу. Усміхнений хлопчик із темним хвилястим волоссям. Дівчинка в короткому платтячку, голова — у світлих кучериках, у руці скакалка. Пес, що ганяє за великим червоним м’ячем. Трійця з першого класу: Дік, Джейн і Джип.

— Поглянь, Джип біжить, — повільно читав Денні. — Біжи, Джипе, біжи. Біжи, біжи, біжи. — Він замовк і перевів палець на рядок нижче. — Поглянь... — він нижче нахилився над книгою, тепер майже торкаючись носом сторінки. — Поглянь...

— Не так близько, доко, — спокійно сказала Венді. — Очі зіпсуєш. Це...

— Не підказуй! — сказав він, ривком випрямившись. У голосі звучала тривога. — Мамо, не підказуй, я можу сам!

— Добре, любий, — сказала вона. — Але це не так і важливо. Слово честі.

Не звернувши на неї уваги, Денні знову нахилився вперед. На обличчі малого читався такий вираз, який найчастіше можна побачити на випускному іспиті в якому-небудь коледжі. Венді це подобалося все менше й менше.

— Поглянь, м... я... че... Поглянь, мяче? Поглянь... МУяч

Раптове торжество. Гарячність. Гарячність у голосі Денні лякала.

— Поглянь, м’яч!

— Правильно, — сказала вона. — Любий, я думаю, на сьогодні вистачить.

— Мамо, ще кілька сторінок. Будь ласка.

— Ні, доко. — Вона рішуче закрила книжку в червоній обкладинці. — Час спати.

— Ну будь ласка.

— Денні, не приставай. Мама втомилася.

— Добре. — Але він кинув на буквар тужливий погляд.

— Іди поцілуй тата, а потім умийся. Не забудь почистити зуби.

— Ага.

Сутулячись, він вийшов — маленький хлопчик у піжамних штанях і великій фланелевій куртці з футбольним м’ячем на грудях і написом «ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ» на спині.

Машинка Джека перестала стукати, і Венді почула, як Денні від душі чмокнув тата.

— На добраніч, тату.

— На добраніч, доко. Як справи?

— По-моєму, добре. Мене мама зупинила.

— Мама права. Уже скоро дев’ята. Ідеш умиватися?

— Ага.

— Чудово. У тебе у вухах вже картоплю можна саджати. І цибулю, і часник, і моркву, і...

Рішуче клацання дверей у ванну обірвав сміх Денні. Він волів митися на самоті, хоча вони із Джеком дотримувалися думки «дивляться, то й начхати!» Ще одна ознака того — а ознак цих ставало все більше, — що в домі живе не просто знята під копірку копія одного з них, не комбінація якостей їх обох, а інша людина. Це трохи засмучувало Венді. Настане день, і власне дитя перетвориться для неї на чужу людину... і вона стане йому чужою. Але не настільки, як її мати — для неї. Господи, будь ласка, нехай буде інакше. Нехай Денні й дорослий буде любити свою матір.

Машинка Джека знову застукотіла через нерівні проміжки часу.

Не встаючи зі стільця за столом, де читав Денні, Венді окинула поглядом кімнату сина. Планер з акуратно забитим крилом. На столі нагромаджуються книжки-картинки, роз-мальовки, старі комікси про Людину-Павука з відірваними наполовину обкладинками, неакуратна стопка «Лінкольн-Лоґз». Коло цих дрібничок акуратно прилаштована модель «фольксваґена», упаковка так і не розкрита. Якщо Денні не зменшить темп, вони з татом почнуть збирати авто завтра або післязавтра ввечері — де там кінець тижня. Малюнки Денні — Вінні-Пух, Іа, Крістофер Робін — акуратно приколоті до стіни, щоб, як гадала Венді, незабаром змінитися на плакати й світлини рок-співаків, накачаних наркотиками. Безневинність і недосвідченість. Природа людська, дитинко. Хапай і гарчи. Однаково, їй робилося від цього сумно. Наступного року він піде до школи, і їй доведеться віддати його приятелям принаймні половину Денні. Може, і більше. Коли здавалося, що справи в Стовінґтоні йдуть непогано, вони із Джеком якийсь час пробували завести другу дитину, але тепер Венді знову вживала піґулки. Усе було занадто нестабільним. Хтозна, де вони опиняться за дев’ять місяців.

Її погляд упав на осине гніздо.

Воно займало найпочесніше місце в кімнаті Денні, лежало на великій пластмасовій тарілці на столику біля ліжка. Незважаючи на те, що гніздо було порожнім, Венді це не подобалося. Сумніваючись, чи не заразне воно, Венді хотіла було запитати Джека, потім вирішила, що той посміється з неї. Але завтра, завтра вона запитає в лікаря — якщо зуміє вибрати момент, коли Джека не буде в кабінеті. Ця штука, зроблена з жуйки й слини безлічі недружелюбних створінь, що лежала за фут від голови її сплячого сина, була їй не до душі.

Вода у ванній ще лилася; Венді піднялася й пішла назад у велику спальню — переконатися, що все