Сяйво - Стівен Кінг

сина: не затинатися!

Він знову обтер губи.

Підійшовши до робочого столика Денні, Джек порився в шухлядах і повернувся з великою складеною картинкою-загадкою, у якої задня стінка була з фанери. Він підніс її до нічного столика й обережно пересунув на неї миску. Оси у своїй в'язниці сердито дзижчали. Потім, придавивши миску так, щоб та не зісковзнула, він вийшов у коридор.

— Ідеш спати, Джеку? — запитала Венді.

— Ідеш спати, тату?

— Мені треба вниз на хвилиночку, — сказав він, змусивши себе вимовити це спокійним тоном.

«Як це сталося? Як, заради Бога?»

Шашка безсумнівно була нормальною. Він бачив, що коли він смикнув за кільце, з неї повалив густий білий дим. А за дві години, коли він піднявся нагору, через отвір на верхівці гнізда витрусив купу маленьких трупиків.

«Тоді як? Спонтанна регенерація?»

Божевілля. Нісенітниця в дусі двадцятого століття. Комахи не воскресають, не регенерують. Навіть якби яйця могли повністю дозріти за дванадцять годин, матка відкладає їх не в цю пору року. А у квітні або травні. Осінь — час, коли оси вмирають.

Під мискою люто дзижчало живе спростування.

Зійшовши сходами вниз, він проніс їх через кухню. У її дальньому кінці були двері на вулицю. Майже нічим не прикрите тіло пронизав холодний нічний вітер, ноги миттю оклякнули на холодному бетонному майданчику, до якого в курортний сезон доставляли молоко. Джек обережно опустив загадкове явище на землю й, коли випрямився, глянув на прибитий до дверей термометр. Ртуть застигла на позначці двадцять п’ять. До ранку холод їх уб’є. Він повернувся всередину й рішуче зачинив двері. Трохи подумавши, ще й замкнув їх.

Проходячи назад через кухню, Джек вимкнув світло. У темряві він на хвилинку затримався, роздумуючи, — хотілося випити чогось міцного. Йому раптом здалося, що готель сповнений сотнями приглушених звуків: потріскуваннями, стогонами, потаєними подихами вітру під карнизами, де, мов смертоносні плоди, можуть висіти інші гнізда.

Повернулися.

І раптом Джек виявив, що «Оверлук» подобається йому вже не настільки — начебто сина покусали не оси, що дивом вижили після димової шашки, а сам готель.

Останньою думкою Джека перед тим, як він піднявся наверх, до дружини й сина, було:

(відтепер ти будеш тримати себе в руках, що б не відбувалося)

Думка була твердою, рішучою й упевненою.

Ідучи до них по коридору, він обтер губи тильною стороною долоні.

17. У лікаря

Роздягнений до трусиків, Денні Торренс лежав на канапі й здавався дуже маленьким. Він знизу вгору дивився на лікаря («зви мене просто Біллом»), який підкочував велику чорну машину. Щоб краще розгледіти її, Денні закотив очі.

— Не лякайся, малий, — сказав Біля Едмондс. — Це елек-троенцефалограф, він боляче не робить.

— Електро...

— Ми для стислості називаємо його ЕЕГ. Зараз я причеплю тобі пучок електродів до голови... ні, устромляти я їх не буду, просто приклею... і датчики ось у цій частині приладу запишуть випромінювання твого мозку

— Як у «Чоловікові, що коштував шість мільйонів»?

— Майже. Хочеш стати таким, як Стів Остін11, коли виростеш?

— Нізащо, — заявив Денні, коли сестра взялася прикріплювати дроти до малюсіньких точок, виголених у нього на голові. — Тато каже, що одного чудового дня в нього буде коротке замикання й він... дасть дуба.

— Цього дуба я добре знаю, — добродушно сказав лікар Едмондс. — Я й сам кілька разів побував біля нього, без жартів. ЕЕГ, Денні, може дуже багато нам розповісти.

— Наприклад?

— Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це невеликі труднощі, коли...

— Ага, я знаю, що таке епілепсія.

— Правда?

— Угу. У моєму дитячому садку — там, у Вермонті — був один хлопець... коли я був маленьким, я ходив у садок... і вона в нього була. Йому не дозволяли користуватися блимавкою.

— А що це таке, Дене? — Він увімкнув машину. По розграфленому паперу побігли тонкі лінії.

— Там усякі вогники на ній... усі різного кольору. Коли увімкнути, вони мигають, тільки не всі, а ви повинні порахувати, скільки кольорів; якщо натиснете правильну кнопку, блимавка може вимкнутися. Брентові не можна було.

— Тому що яскраві спалахи іноді можуть викликати приступ епілепсії.

— Виходить, якби Брент грався з блимавкою, у нього був би напад?

Едмондс обмінявся з медсестрою коротким здивованим поглядом.

— Сказано прямо, але точно, Денні.

— Що?

— Я кажу, ти правий, тільки замість «напад» треба говорити «приступ». Бо якось воно недобре... гаразд, а зараз полежи тихо. Як мишка.

— Добре.

— Денні, а під час цих своїх... однаково, що вони таке... ти жодного разу не згадав, що раніше бачив, як яскраво спалахують лампочки?

— Ні.

— Дивні шуми? Дзвінки? Або трель, як у дверному дзвінку?

— Hi-і.

— А як щодо незвичних запахів? Апельсини, наприклад, або стружки? Чи немовби щось гниє?

— Ні, сер.

— А не буває, щоб до того, як відключитися, тобі хотілося поплакати? Хоча зовсім не сумно?

— Ніколи.

— Чудово.

— У мене епілепсія, докторе Білле?

— Не думаю, Денні. Лежи спокійно. Уже майже все. Машина гуділа й дряпала по паперу ще п'ять хвилин, а

потім лікар Едмондс її вимкнув.

— Усе, хлопче, — уривчасто вимовив він. — Саллі зніме з тебе електроди, і йди в сусідню кімнату. Хочу трохи поговорити з тобою. Добре?

— Звісно.

— Саллі, йди вперед. Даси йому експрес-тест до того, як він зайде.

— Добре.

Едмондс відірвав довгу паперову стрічку, що виповзла з машини, й, розглядаючи її, пройшов у сусідню кімнату.

—