Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

- Окей... – роблю черговий глибокий вдих. – Давайте тепер перевіримо настільки далеко я була від істини. – Різко видихаю та розправляю плечі, скидаючи з них напругу.

Волею думки змушую імпровізовані крила розкритися та зробити помах. Різким поштовхом моє тіло вздіймається вверх, від неочікуваності я втрачаю контроль і одразу приземляюсь на кам’яну підлогу.

- Ауч! – рука з цілющим закляттям потягнулася до правого коліна.

Як прекрасно бути цілителем! Маєш практично унікальну можливість безкінечно себе калічити та доводити до смерті. Саркастична крива усмішка розрізала мої вуста.

- Ще раз. – я піднялася на ноги та повторила попередній трюк.

Зробила помах, завмерла. Зробила наступний, піднялася ще вище. Чудово, здається у мене виходить. Третій рух крил виявився зайвим і цього разу я стукнулася головою об стелю. Знову втрачаю контролю і лечу додолу.

- Ааайййй!!! – розтинає простір кімнати мій скрик, залічую чергові ушкодження. Так, треба з цим закінчувати, бо з таким темпом і до мазохізму не далеко.

Щойно біль покинув тіло, стрімко підводжусь на широко розставлені ноги. Краєм свідомості відмічаю, що мій резерв на половину пустий, просте накопичувач у тату повний. По ідеї має вистачити. Розминаю швидкими рухами зі сторони у сторону шию, розганяюся і вистрибую у сонячний простір.

В один короткий момент переді мною пронеслося все моє недовге життя: дитинство у селі, навчання у школі, перше кохання, інститут, робота, Серапіон… одна доля секунди і всі ці спогади помруть зі мною на дні піщаного каньйону Насіми. Ще мить і я розправляю вогняні крила зупиняючи падіння униз. Змах і моє тіло підіймається у просторі, а я наважуюся зробити цілющий вдих.

Груди наповнює пекуче повітря, а серце – щастя. Я лечу! Я дійсно це зробила! Тепер мене ніхто і ніщо не зупинить. У моїй владі небеса та весь земний простір. Я мов птаха, що летить над споконвічними пустельними каньйонами, гонима праведною ідеєю. Я мов вітер, що змушує тони пісків мандрувати на тисячі кілометрів із заходу на схід та із півночі на південь. І я... я не знаю в яку сторону мені летіти!

На мить завмираю аби зорієнтуватися по місцевості та визначити курс, як мене із силою підкидає розжарений вітер, оспіваний мною секунду тому.

Очі засипає піском і я на автоматі потягнулася аби їх протерти та заслонитися, водночас втрачаю контроль над плечима і мої вогняні крила складаються мов картковий будиночок… що було далі? Стрімкий політ донизу та невимовний біль, який прострілив хребет та голову. А потім – довгоочікуваний спокій та пітьма.

Не знаю як довго я блукала у темноті власної свідомості, поки перед очима не почали з’являтися різнокольорові плями. Трохи примружившись та сфокусувавши зір я зрозуміла, що бачу скелю. Точніше стелю зі скелі, отже я знову у замку драконів. Хмм…  Наповнюю легені повітрям та пробую підвестися, проте сили мене безбожно підводять і я смачно шльопнулася назад. Хвала Творцю на подушку.

Справи кепські. Без клінічної смерті не обійшлося, а отже… перевіряю свій резерв і дійсно – я на нулі. Роблю глибокий вдих та видих аби приборкати паніку та пригадати все що пам’ятаю.

Угу. Охорона на площі, дракони, Ельдар приносить мене у своє лігво, крила, політ, темнота.

В принципі все ясно. Паскудно звісно, але не критично. А ще дуже небезпечно залишатися поміж драконами зовсім без магії. Потрібно буде блефувати, і виграти хоча б добу. З іншої сторони, я ж тут ніби під патронажем самого ватажка і прийом має різнитися від першого разу. А де до речі і він?

Повертаю головою вліво та право, шия ниє неймовірно і моє обличчя викривлює гримаса болю. На ліжку я одна, прислуховуюсь – у кімнаті теж тиша. Намагаюся акуратно перевернутися на бік та обпертися на лікоть. Виходить не з першого разу, але все ж як-не-як приймаю перпендикулярне положення. На мої скудні шевеління відреагував охоронець біля дверей.

- Вам не можна вставати. – пригрозив він басом.

- Це заборона? – відповідаю і не впізнаю свого сухого голосу.

- Ні. Рекомендація лікаря. Він сказав, що ви маєте спати ще дві доби. – роз’яснив вартовий.

Як точно. Отже їм відомо, що я без магії. А справи стають все гірші.

- Де Ельдар? Коли вони повернулися? Я можу з ним зустрітись? – прокашлявшись, запитала я.

- Вожак при смерті. – добив мене глухий голос молодого дракона.

- Як при смерті? Що сталося? – підскочила з місця я. Де тільки сили узялися?!

Охоронець якось косо на мене глянув і цей погляд не віщував мені абсолютно нічого хорошого.

- Вожак прийняв прокляття смерті після вашої спроби самогубства. – виплюнув полум’яний.

- Щоооо??? – зовсім отетеріла я. – Яке прокляття? То було не самогубство – це раз і до чого тут я – це два?

- «Прокляття смерті» спадає на душу дракона, коли  його істинна пара помирає. – промовив похмуро дракон.

Але мені його пояснення не додали ані краплі ясності. А від слова «прокляття» спина узялася сиротами. У Ельдара є наречена… ну звісно, як же інакше! Може навіть дружина і діти є. Ох! Як же знову боляче, Творець, за що ти так зі мною? Нащо даєш людині здібність мріяти, якщо цим мріям не судилося збутися? Гострими стрілами пронизуєш серця вірних рабів твоїх їх розбитими сподіваннями і полишаєш на самоті…