Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало

Постояли, помовчали, подивилися один на одного і навкруги. Дарці навіть здалося, що поки ельфи дивилися туди-сюди, щось ледь вловиме змінилося. Немов легенький вітерець подув і одразу затих, але аромат квітучої липи, який він з собою приніс, все ще висить в повітрі.

— Давайте десь сядемо, тут повинні бути лавки, або я нічого в людях не розумію, — нарешті знов заговорив Нетин.

— Повинні, але до них буде важко пробратися, — сказала розумна Дарка. — Краще вже на траві посидіти.

І перша пішла до того місця, де зовсім недавно сиділи ельфи. Нетин пішов відразу за нею, а Лялянівель вже кинувся за ним. Мабуть про лавки думав.

— Зараз я вам розповім щось дуже цікаве, — пообіцяв Нетін і спробував обійняти Дарку за талію, за що отримав по руках від дівчини і по коліну від Лялянівеля, котрий якраз його наздогнав. — Ви змовились і довго репетирували бити нещасного темного ельфа? — здивувався він, але обійматися більше не намагався.

— Розповідай цікаве, — неласкаво велів світлий ельф і просочився між дівчиною і темним, а потім ще й скоренько його плечем відштовхав подалі.

Дарка ледь втримала нервове хихикання. Занадто воно було схоже на сцену ревності. Але це ельфи і насправді може бути що завгодно.

— Хм, — озвався Нетин і сів, де зупинився, Лялянівель ледь на нього не наступив. — Цікаве. Так ось, якраз в той час, коли правителя світлих розважала дивакувата дружина і придумувала нові свята, сталося дві речі, які на перший погляд не були пов’язані між собою. Перше сталося у крилатих. Голосно сталося, що навіть ми почули, хоча і не дуже зрозуміли, що саме. У них хтось щось вкрав. А може не вкрав, може скопіював, якийсь дуже важливий запис зі старовинної книги. Довго пояснювати, ви ж навряд знаєте, що ці наші дуже дальні родичі все носяться з ідеєю повернути собі крила…

— Повернути крила? — перепитала Дарка. Вона чула казки, що колись жителі Зміїних гір дійсно вміли літати. Знала, що це не такі і казки, і що літали вони не так і давно, правитель світлих ельфів ці польоти мабуть навіть бачив. А потім їхня богиня на щось образилася і забрала в них крила і вміння керувати вітрами. І якщо про богиню правда, то як тут щось повернеш, якщо вона не захоче віддати?

— Так, повернути крила. Зробити щось таке, щоб сила не розтікалася навкруги, лякаючи всіх не крилатих, навіть я боюсь, чесне слово, хоч і знаю, що це за відчуття поряд з ними… Так, щоб не розтікалася, фактично витікаючи у них, як вода крізь пальці, а щоб знову була сконцентрованою, покривала тіло, як броня і дозволяла приймати подобу тих чудовиськ, які в буревіях ховаються. Одне добре, більшість з них навіть в найкращі для них часи могли бути чудовиськами декілька хвилин і все. Так що якщо і повернуть щось, набагато гірше не буде. Ми і так нічого їм зробити не можемо, навіть разом зі світлими.

Лялянівель кивнув.

— Так про що я розповідав? — спитав сам у себе Нетин і поплескав рукою по траві. Сідайте, мов, чого стоїте, височієте наді мною, а коли вони сіли, продовжив: — Ах, так, те, що сталося. Хтось щось вкрав, чи скопіював, щось таке, що мало відношення до тих крил. А для них це все одно, що в обличчя і так ображеній богині плюнути. І вони збісилися, почали шукати винного, навіть цілого принца лишили без магії і прогнали, бо він не дозволив в своїй голові копатися. Поняття не маю, що вони сподівалися в його голові знайти. Принц там, звичайно, був хоч і старший, але байстрюк і правити б в будь якому разі не зміг би. Але те, що з ним сталося, все одно занадто. Ну, принц мабуть не вижив без магії, але увагу до тієї крадіжки привернув. А іще привернув увагу до контрабандистів, бо як іще щось непомітно вивезеш? І ось тут сталася друга несподівана подія. Точніше, вона сталася ще раніше, але на неї ніхто не звернув уваги. Всім було дуже цікаво що іще зробить та дурнувата дружина світлого правителя. Немов хтось спеціально її йому підкинув.

Лялянівель хмикнув.

— Виявилося, у нас вкрали павуче гніздо, — прошепотів Нетин, нахилившись до Лялянівеля. — Причому не там, де це було б помітно. В дальній печері. Поганеньке гніздо, дике, його ніхто навіть не чіпав, так мало від нього користі б було. Але вкрали, розумієш?

Світлий зачаровано кивнув.

— Я не розумію, — нагадала про себе Дарка.

— Амулети, — сказав Лялянівель. — Їхні павуки — магічні істоти. Домашні улюбленці їхньої вічно сплячої богині. Живуть гніздами і виробляють купу павучого шовку, який можна розплавити, додати щось і отримати хоча б ті ж яйця, одне з яких до нас прилетіло. Але, якщо павуків відвезти далеко від земель темних, вони швидко виздихають, а іще швидше їх шовк перестане бути цінним інгредієнтом.

— Ось, — посміхнувся Нетин. — Розумієш. Але викрадачі могли не розуміти, тому ми теж почали активно ловити контрабандистів.

— Бідненькі, — пожаліла нещасних Дарка.

— Дарма ловили, ніяких павуків вони не бачили. А потім почав з’являтися то тут, то там павучий шовк. Поганенький, але без печаток…

— І його могли проти вас використовувати, — покивав Лялянівель.

— Могли. А це означає, що вкрадені павуки все ще на наших землях. А ми їх не можемо знайти, уявляєте? Все перекопали і не знайшли, ледь не під кожен камінець і впавший листок заглянули.

— У когось дуже добрі іллюзії або навіть сімейний артефакт, — підказав світлий ельф.

— До цього ми теж додумалися. Так що пошуки продовжили. Просто шукати почали з іншого кінця. Звідти, де шовк загадково з’являється. То як сирець, то в вигляді неправильно не правильно розмальованого яйця. Я в цьому місті вже третій рік сиджу, воно точно десь тут накопичується, його якось сюди привозять, а я нічого не можу знайти.

— Тебе мабуть впізнали, — зі співчуттям сказала Дарка.

— Мабуть.

— А від нас ти чого хочеш? — спитав Лялянівель. — Я ілюзію, яку навіть ти не бачиш, не знайду.

— Мені потрібен ворог, якого можуть підпустити до таємниці, — загадково посміхнувся темний. — Ворог, який уміє робити амулети.