Зворотний бік світів - Дарунок Корній
— Грай. Ти знаєш яку.
Той ошелешено кілька секунд дивися на сопілку Остапа, тоді вихопив її та щасливо закричав:
— Колянка, хлопці. Ми врятовані. Леде й Остапе, затуляйте вуха.
Остап та Лед чемно затиснули руками вуха. Ягілка геть нічого не розуміла. Лед надто різко її відпустив, бо затуляв вуха руками. Ягілка перечепилася здоровою ногою через кістяну і боляче гримнула на землю. Тим часом залунала чарівна мелодія. Колянка витинала так млосно, заливалася так пестливо, що хотілося від того звучання притулитися ніжно до чогось рідного, стулити повіки та спати-спати-спати… Дощ припинив сердито лаятися, зробився лагідним та добрим, а невдовзі вщух. Може, теж задрімав. Дерева кинули видиратися із земних пут, спочатку насторожено слухаючи музику, а з часом і геть умовкли, притуливши віття до стовбурів. Ліс спав… Спала і Ягілка, згорнувшись калачиком під своєю загорожею, і солодко комусь уві сні посміхалася. Полель зупинив музику.
— Що ти робиш? — засичав на нього Лед. — Продовжуй, продовжуй, йолкі-матолкі, не спиняйся, бо вони прокинуться. І зміюки незабаром приповзуть. Це тобі не смертних присипляти.
— Не прокинуться смертні і не приповзуть змії, — упевнено відказав Полель. — Це не калинова сопілка, братіку, — і він повертів у руках Остапову сопілку. — Це колянка, зроблена з горіхового плакучого дерева, яке росте тільки у єдиному світі та у єдиному місці — на старому болоті у світі неврів.
Тоді Полель неохоче простягнув Остапові сопілку:
— Дякую. Ти нас урятував від гніву цієї ненормальної. Може, і не загинули б, але до тями довгенько приходили б…
— Ні, залиш поки собі. Ти ліпше даєш їй раду, краще граєш і мелодії добираєш теж вправніше. Здається мені, що вона нам ще стане в нагоді.
— Це не може бути колянка. — Лед підійшов до хлопців, гидливо обминувши тіло Ягілки. — Коли на колянці грати, то живі істоти стають птахами. Ми ж не стали птахами, йолкі-матолкі?
— Одразу видно, що ти неуважно слухав мамині уроки, братіку, і вже точно нічого не читав, — поважно мовив Полель. — Так, гра колянки робить людей птахами, і поки звучить мелодія, доти людина є птахом. Але якщо розвернути сопілку і заграти з іншого боку, то всі просто заснуть і спатимуть довгенько. Тож наша Ягілка, щонайменше на кілька годин, як і все підвладне їй Порубіжжя, обеззброєні.
Лед хмикнув і звернувся вже до Остапа, звівши брови:
— Ну, гаразд. Може й так, йолкі-матолкі. Тоді нам пощастило. Але де ти, Остапе, дістав колянку? Наскільки я знаю, у світі Білих Вурдалаків такі сопілки — рідкість. І мало кому їх дарують.
— Колянку подарував мені рідний дід, Учитель Мирослад, — відповів Остап коротко.
— Мирослад — твій рідний дід? — перепитав Лед.
Остап кивнув.
— Йолкі-матолкі, оце подаруночок, — трохи розчаровано протягнув Лед. Остап йому геть не подобався, але він терпів його через Мальву, а тепер і через Мирослада.
— Що далі? — озвався Полель. — Підемо до хати Ягілки і спробуємо розвідати, де Мальва?
— Ніц не вийде, — сумно зітхнув Лед. — Там стільки пасток! Ти добре знаєш, що то не хата, а лабіринт. Поки зайдемо, поки пройдемо, чи не запізно буде? Ми й так знаємо, де Мальву шукати. Вона точно в сірих. Треба туди рушати і по всьому, йолкі-матолкі.
— Куди туди, братіку? — Полель продовжував оглядати сопілку, задоволено цмокаючи язиком. — Пішли туди — не знати куди? Ги. Жоден варган тебе туди не перенесе. Ніхто, крім хіба що сірих, не знає, де той світ. Навіть Ягілчине вікно його не бачить. Сірість не проглядається. Така вже вона є. Ну, мудрагелики, то куди нам йти? Ягілку ми вирубили. Що далі? Може, додому повернемося, до батька?
Остап підняв руки, бачачи, що Лед готовий заперечити брату:
— Будь ласка, можна я скажу?
Лед сплів на грудях руки:
— Ну, кажи, йолкі-матолкі. Що таке знаєш ти, чого ми не знаємо?
— Я спробую розпитати Ягілку про те, де зараз Мальва і вивідати дорогу. Розумію, що вона зараз спить, але ж вона не мертва? Я спробую залізти в її голову і все розвідати. Коли вона прокинеться, то нічого ані про мене, ані про те, що Полель її приспав, не пам’ятатиме. Отже, й сірих про те, що ми знаємо про них, не попередить.
— Ти й таке вмієш робити? То Мирослад тебе навчив, так? — захоплено виспівував Полель. — Авжеж, спробуй. Іншого виходу в нас, схоже, нема.
Остап усівся поруч з тілом Ягілки. Поклав руки їй на голову, заплющив очі і…
Кілька хвилин тривала мертва тиша. Полель трохи розгублено поглядав то на Остапа, то на сопілку. Люди зі світу Білих Вурдалаків завжди бентежили його уяву, а Учителя Мирослада він узагалі вважав легендою. І от поруч сидить його онук, який нічим не відрізняється від свого діда, принаймні міццю та вмінням вражати. Лед хмурився, з підозрою оглядаючи довкілля. Йому це все геть не подобалося.
Остап важко зітхнув та піднявся із землі:
— Мальва — у сірих. Дорога у світ Досконалих, так сірі називають свій світ, не довга і не коротка. Легко дорогу знайти, та важко туди увійти. Брама всередину відчиняється тільки тоді, коли сірий пожертвує їй кілька крапель власної крові. Назад вибратися простіше. Брама так збудована. Якщо ногами не торкатися землі, то вона не зауважить вас і не зупинить. Випустить.
— Припустімо, що це правда, йолкі-матолкі, у чому я дуже сумніваюся, шановний. — Лед сердито супився. — То як ми знайдемо дорогу і відчинимо браму? Ну, мудрагелику?
— Дорогу легко знайти за допомогою варгана. Ви ж так сюди перемістилися?
— Ну і що? Перемістилися. Бо у Ягілки ми вже бували і знаємо, куди переміщатися, йолкі-матолкі. А до тої паскудної брами не переміщався ніхто з нас. Крім хіба що вирубаної Ягілки.
— Я знаю, куди слід переміститися, — упевнено говорив Остап. — Я бачив браму очима Ягілки. Добре все розгледів. Для варгана картинку в голові складу. Брама розташовується на межі з її світом, у Міжчассі. Вона там не раз бувала.
— Гаразд. От перемістилися ми, йолкі-матолкі. А далі де нам узяти кров сірого, га? — Лед чіплявся за кожну дрібничку, бо Остап його добряче дратував.
— Моя кров підійде. Брама сірих — це звичайна зелена галявина. Кілька краплин крові на землю — і все. Можна проходити, — випалив Остап, збентежений недовірою Леда.
