Зворотний бік світів - Дарунок Корній

у його загаті з’явилась крихітна тріщина. Люди, які проїжджали повз загату, це побачили та сказали: «Пане, залатайте дірку, а то загату прорве і біда буде». Господар млина махнув рукою. Що там може зробити маленька дірка? Загата в нього міцна. Минав час, тріщина більшала, але загата досі залишалася міцною і нічого поганого з млином не відбувалося. Гроші текли річкою. Звісно, мірошник розумів, що треба таки колись залатати кляту дірку. Та все не квапився, бо скупість не дозволяла, так шкода було грошей. Настала осінь, а з нею — сезон дощів. Лило як з відра три дні поспіль. Води в річці прибувало, тріщина в загаті також збільшувалася, і врешті одного вечора загата не втримала воду. Вода зруйнувала все: і загату, і млин, і втопила самого мірошника. От що може вчинити маленька тріщина.

— Ви думаєте, Море, що ми зараз тріщину латаємо, так? — Птаха сумно дивилася на Морока. — Ой, ні. Мені здається, що загату таки прорвало. А тріщиною був світ Русалій, який ви, темні, знищили. Усе рано чи пізно повертається до нас із надлишком. Закон Всесвіту, не я його вигадала. І мої слова — це зовсім не відплата за смерть Перуниці. Я її майже не пам’ятаю. Мої слова — це тільки мої слова.

Птаха вивела Мора аж за хвіртку. Вони розпрощалися дуже ввічливо.

Морок якось геть розгублено запитав:

— Виходить, що ми зараз із тобою вже не вороги?

Птаха стенула раменами та сумно відповіла:

— Не завжди ворог — справді ворог, а друг — справді друг. Це сказав Учитель Посолонь. Не думала, що повторю цей вислів. А бачите, як повернуло… Усяке буває. Йменням Сварожого кола прощаюся з вами. Нехай усе задумане нами здійсниться.

Перелякана та здивована Горпина сиділа під хатою на лавці та мовчки слухала слова прощання ще вчора заклятих ворогів.

«Не завжди ворог — ворог. Та вже точно не друг», — сказала сама собі. Птаха підійшла до жінки, сіла поруч, обійняла її за плечі. І так вони сиділи якийсь час, мовчки дивлячись у зоряне небо.

— Горпино, я хотіла тебе про дещо розпитати. Точніше, про декого. Про того проклятого, якого ти змусила допомагати Мальві. Розкажи мені про нього, що знаєш, будь ласка.

3. Колянка

Лед із Полелем перемістилися за допомогою ключа до Порубіжжя досить швидко і без труднощів. Оскільки Лед не один раз так мандрував і знав обійстя Ягілки непогано, то вправно скерував варган у потрібному напрямку. Полель не заважав брату порадами. Не до сперечання зараз… Потрібно якнайшвидше знайти Мальву та повернутися разом з нею додому, до батька.

Та першим, кого вони зустріли в Порубіжжі, був не крилатий вовчисько Симаргл, і не Ягілка, і, звісно ж, не Мальва. Хоч на таке везіння навіть дуже сподівалися. Під хвірткою Ягілки стовбичив якийсь чужинець. Звичайний собі хлопака, середнього зросту, блакитноокий, білявий, вбраний у прості полотняні штани та таку ж сорочку, підперезану червоно-чорним тканим поясом. На одязі не було жодних вишитих узорів. І тільки пояс подекуди помережаний нехитрим нейтральним меандром. Тож допетрати, з яких світів прибув хлопець, брати не могли. Молодий чоловік не одразу зауважив братів, бо захопився частоколом. Звісно, де ще побачиш загорожу, прикрашену черепами?

Полель голосно відкашлявся, привертаючи увагу хлопця. А коли той різко озирнувся, чемно вклонився йому та дуже виховано прорік:

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний.

Робив це зовсім не з ввічливості, швидше з необхідності. Адже зараз не час для дрібних сварок чи непорозумінь, які так полюбляє Лед. Бо йдеться про пошук дуже важливої для всіх людини.

Лед невдоволено хмикнув, але промовчав, похапцем запихаючи варган Полеля в глибоку кишеню штанів.

— Йменням Сварожого кола я теж щиро вітаю вас, безсмертні! — відповів утомленим голосом хлопець.

— Якими вітрами, шановний пане? — вдавано люб’язно запитував Полель. Він завжди брав на себе місію перемовин із невідомими людьми, бо Лед рідко коли церемонився. Відразу хапався за меча або починав відверто хамити. — З ким маємо честь розмовляти? Мене звати — Полель. — І Полель приклав ліву руку до грудей, а правою показав на брата. — Це мій брат Лед. Ми діти безсмертних Перуна та Лади. Прямуємо до шанованої пані Ягілки за наказом нашого батька.

Полель, попри свою м’якість та толерантність, умів ліпше брехати, аніж Лед. У Леда, коли говорив неправду, сльозилися очі.

— Дуже приємно запізнатися, — вклонився хлопець. — Мене звати Остап. Я учень славних Учителів Посолоня, Птахи та Мирослада. Прямую до пані Ягілки з важливою місією від світу світлих. Я розшукую Мальву. Чи ви, випадково, не чули про неї?

Остап привітно посміхався хлопцям, хоч і відразу відчув, що Полель йому трішки збрехав. При словах про «завдання» від Перуна закололо в плечі, якраз у тому місці, де мав вирізаний знак правди. Перун нікуди хлопців не посилав, вони доброю волею тут.

— Ти хто такий, щоб я тобі звітувався? — нарешті не втримався Лед, і голос його був не дуже доброзичливим. — Йолкі-матолкі. Розшукує він Мальву. Теж мені слідопит знайшовся! І чому світлі довірили шукати Мальву саме тобі, що, когось досвідченішого не знайшлося?

Остап невдоволено покрутив головою і відповів на закид Леда:

— Я знаю, що Мальва була у світі Оранти деякий час, а потім чомусь опинилася в Порубіжжі. Світ Оранти — то ваша батьківщина. І ви маєте знати причину, через яку Мальва з вашого світу втекла. Можливо, ви теж Мальву шукаєте? А про завдання від Перуна просто збрехали.

— Що? А ти хто такий, щоб нас допитувати? — уже добряче розлютився Лед, спідлоба зиркаючи на Остапа. — Вештаються тут усякі пройдисвіти!

— Яке добірне товариство! От же ж не чекала! — насмішкуватий голос Ягілки почувся по той бік загорожі. Вона різким рухом навстіж розчинила браму. Хлопці сторопіли від несподіванки.

Жінка зараз перебувала в подобі карги Яги, блимаючи на хлопців своїми страшнючими очищами.

— Ну, вітаю вас, хлопці-молодці. Йменням Сварожого кола вітаю. Гарно як. Одразу троє, наче в давніх билинах про богатирів. Коней вам не вистачає та булави з шаблюкою.

Ягілка з хлопців відверто насміхалася, доливаючи оливи у вогонь своїм зовнішнім виглядом. Полель похнюпився, Лед скривився. Така Ягілка-Яга їм не дуже подобалася, але вони не раз бачили її і в такій подобі. А от Остап… Стояв безтямно та нажахано лупав очима. Згадалася дитяча страшилка про Бабу Ягу, Кістяну Ногу, яка має предовгого носа, котрий гачком спускається до верхньої губи, беззубого рота, з гнилими дуплами замість зубів. А в тих дуплах живуть бридкі смердючі хробаки… Остап гидливо скривився. Чому Мирослад його