Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

Вечоріло. Він вийшов у сад, сів на лавчині, прихилився плечима до сірого дощаного сараю. Він дивився вгору й ні про що не думав. Онук, погрюкавши чимось на кухні, приніс йому блюдечко з тертим яблуком і примостився поруч. Старий мовчав. У його сивій голові мучився в корчах і гинув цілий світ. А за межами цієї, відкритої для нього та недоступної для інших, внутрішньої світобудови було спокійно і тихо. Онук теж мовчав, нагадуючи про свою присутність хіба що нетерплячим сопінням.

— Ти й сьогодні свою чергу пропускаєш? — нарешті не витримав малий. (Вечорами вони звичаєм розповідали один одному потішні історії. Онук мав буйну фантазію, тож вона частенько заводила його в непрохідні хащі вигадки. Коли ж розповідав дід, то відрізнити в його оповіді правду від вигадки було нелегко).

Старий підніс до вуха годинник. До самісінької мембрани крихітного, завбільшки з родимку слухового апарата. (Слуховий апарат підсилив дрібне цокання годинникового механізму до сили руйнівного гуркоту). Потім наблизив до очей світляний циферблат і зрозумів, що цей день, найстрашніший день у його житті, майже перемелений жорнами часу. «Кілька хвилин — та й по всьому. Зосталося чотири хвилини… Дві… Я мушу сказати, — подумав старий. — Коли закінчиться термін чекання, настане миттєвість «нуль». Опісля того почнеться новий відлік часу для всіх нас. І якщо я розмовлятиму з дитиною, то не помічу, коли настане ця мить. А якщо я не помічу, коли вона настане, то, може, вона й не принесе з собою нічого лихого…»

— Ні. Сьогодні я не пропущу, — сказав онукові. — Слухай. Колись давно…

— За прадавніх часів?

— Саме так. П'ятдесят років тому на орбіту однієї, не дуже розвиненої, але по-своєму щасливої планети, вийшла космічна флотилія, що належала далекій могутній цивілізації.

— Достоту, як у нас. Ми це вивчали з історії. Невдала спроба порозумітися з братами по розуму?

— Авжеж. Але то було не зовсім, як у нас. Адже ви вчили на уроках історії, що нашою планетою керували й керують народи, які на ній живуть. А тією, про яку я розповідаю, п'ятдесят років тому керували військові. А ще були там науковці.

— Науковці були добрі, а військовики — лихі?

— І ті й ті були однакові. Військові вміли воювати. Але воювати не було з ким. А ще вони давали науковцям великі гроші. Вчені ті гроші охоче брали й перетворювали їх на лабораторії та полігони. Їм було дуже цікаво забирати у природи її таємниці. А. що віддавати одібрані в природи таємниці тим, хто вміє тільки воювати й нічого більше, небезпечно, вченим якось на думку не спадало.

— Вони були нетямущі. Або їм доводилося так багато думати, що вже не залишалося часу подумати як слід, — підбив підсумки сказаного онук. Витворена дідом історія поки що його не зацікавила. — А що ж робили прибульці?

— А прибульці мислили зовсім по-іншому. Вони не хотіли чи не могли зрозуміти, що не все у Світобудові підпорядковане їхнім уявленням щодо справедливості й добра.

— А як вони мислили? А водночас — який вигляд вони мали?

— Гадки не маю ні про одне, ні про друге. Та й це не має значення для моєї історії, хоча, може, й цікаве само по собі. Отож. Коли флот прибульців натрапив у космосі на цю планету, їм закортіло познайомитися ближче з життям та культурою її мешканців. А військові витлумачили це зацікавлення по-своєму. І разом із науковцями розпочали підготовку до війни. Прибульці, повторюю, не могли втямити, що відбувається. Та й не дуже серйозно поставилися до примітивних бойових приготувань аборигенів. Військових така зневага до їхньої зброї просто розлютила. А потім найпотужніший корабель прибульців зіштовхнувся з космічною станцією, що належала тій планеті. Тож генерали, які були при владі, одразу вирішили, що прибульці затіяли збройний конфлікт.

— А далі цей та інші кораблі прибульців знищили метеоритний рій!

— Ти знову плутаєш мою розповідь із підручником історії. У прибульців були дуже надійні зорельоти. Вони летіли майже з такою швидкістю, як світло. І не боялися метеоритів. Можливо, коли б той зореліт, що зіткнувся з нашою космічною станцією, загинув разом із нею, то нічого й не було б. Але він уцілів.

«Що я кажу! — промайнуло в цю мить у голові старого. — І навіщо?» Але зупинитися він уже не міг. Губи несамохіть вимовляли слова.

— На той час науковці винайшли нову суперзброю, здатну знищувати матеріальні тіла на якій завгодно великій відстані. Військові без вагань пустили її в хід. Кораблі прибульців загорялися один за одним. Вони чомусь не стріляли у відповідь. Але кровожерливих планетян це не зупиняло. Хоча більшість мешканців так і не дізналися правди про те, що діялося в космосі. Військові супутники-радіоперехоплювачі почули чиїсь сигнали небезпеки. І тоді генерали, які наказували вбивати прибульців, злякалися. Вони подумали, що на ці сигнали надійде значно потужніший флот із каральною експедицією. Серед уламків якогось знищеного корабля знайшли частини зброї, схожої на ту, яка його зруйнувала, але чомусь не використаної його екіпажем для оборони. Генерали боялися, що інопланетяни застосують проти їхнього світу цю зброю. І тоді вони прийняли рішення: випередити прибульців.

Онук слухав розповідь старого не дуже уважно, але вже зацікавлено.

— Тобі знайоме таке слово — превентивний? — запитав старий. — Завдати превентивного удару — отже, вдарити першим, випередити ворога. Чи він справді був твоїм ворогом і чи хотів завдати тобі удару — для того, хто б'є, значення немає. Важливо, що вів думає про того, кому завдає превентивного удару, як про свого ворога.

Старий вимовив слово «превентивний» так, неначе воно мало неприємний смак. Він на мить замислився, примовк. Зрештою, це негарно перекладати всю провину за те, що трапилося, на генералів. Але, трохи поміркувавши, він зрозумів, що все одно не зуміє в короткій вечірній бесіді розмотати заплутаний клубок інтриг, політичних амбіцій, панічного жаху перед невідомістю.

— Так отож. За короткі терміни було споруджено надпотужні генератори вбивчого випромінювання. Їх націлили на ту планету, з якої дістались прибульці. Кілька місяців