Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

Цього дня старий чекав давно і з острахом. Снодійне, що обіцяло йому вісім чи десять годин спокою, підвело його. Прокинувся він задовго до світання. У голові спливали залишки невтішних чи то снів, чи то спогадів. Він ковтнув іще півпорошка. На мить заплющив очі. А коли розплющив їх, стрілка будильника пересунулася освітленим циферблатом усього на півтори години. Кавовий півморок, створений шторами, вже був розведений молоком світанку, щось холодне ожило й замлоїло йому в грудях, піднялось догори артеріями разом із пульсуючими поштовхами крові, холодними руками стисло мозок… І він усвідомив: сховатись від сьогоднішнього дня, поринувши в сон, уникнути невідворотного йому не пощастить. Що ж, треба зустріти цей день гідно. Віч-на-віч. І гідно попрощатися з ним. Хоч би який він був…

Старий підвівся. Розсунув коричневі завіски. Прочинив кватирку. Зробив кілька рухів — щось схоже на гімнастику. Затим почвалав до ванної. Потяг на себе ручку — лев'ячу лапу. Двері одчинилися. Хвиля незвично гарячого повітря штовхнула його в обличчя. Сяйнуло щось сліпуче й криваве. Він здригнувся всіма м'язами сухого неслухняного тіла, відступив на півкроку та ледь не впав. «О ні. Та що це зі мною? Сходить сонце. Ранкова зоря відображається в дзеркалі. А повітря гаряче — бо калорифер працює. Знову, мабуть, терморегулятор зіпсувався». Час полагодити або поміняти. Та й узагалі. Якби воно почалося, то почалося б цілковито по-іншому. І навряд чи встиг би він тоді злякатися або про щось подумати. Достоту не встиг би. Старий виглянув за вікно. Ранок був напрочуд гарний. Небокрай на сході заллятий пурпуровим сяйвом. «Вітряно буде сьогодні». Непростий для нього буде сьогоднішній день.

За сніданком він не зронив жодного слова, хіба що ввічливе та банальне «доброго ранку — смачного — дякую — гаразд». Родина жваво обговорювала плани на вихідний. На мовчання старого, зовні спокійного, а насправді ж похмурого та напруженого, ніхто не звернув уваги. Він витер губи серветкою і повільніше, ніж звичайно, вибрався з-за столу. Почвалав до вітальні. Ця уповільненість вартувала йому прискореного серцебиття та холодного поту на скронях. У вітальні натис на клавіші відеотерміналу. Упродовж кількох хвилин важко ворушив губами — зчитував з екрана цифри та літери, вишикувані хитромудрою армією формул. (То був звечора замовлений пакет інформації — підсумок астрономічних спостережень, що велися кількома супутниками та наземними обсерваторіями). Нібито все як завжди. Втім, це ще ні про що не свідчить. Сюди, до відеотерміналу, його тягло від самого ранку. Немов до барометра перед бурею. Але він зумів-таки опанувати себе. Ба навіть проковтнув за сніданком кілька ложок вівсянки. Вирішив бути мужнім доостанку. Тим більше, що ота заспокійлива на позір метушня не мала жодного сенсу. І він це розумів.

Що ж. Поки що все не таке вже й кепське. Одинадцята ранку. Нічого не сталося. І не станеться. Він плекає надію, вірить, певний цього. Головне, аби діти нічого не втямили. Цебто, до тями їхньої не дійде в будь-якому разі. Але можуть помітити, що з ним сьогодні не все гаразд. (Учора, до речі, теж було не все гаразд. І позавчора). Позавчора він послався на головний біль і цілий день пролежав у ліжку. Вчора ловив на озері рибу. Онук забув накопати для нього черв'яків. Тож він раз-по-раз закидав пустий блискучий гачок і намагався умовити себе побути ще трохи, не трюхикати по-старечому додому до мерехтливого комп'ютерного екрана. «Ще людей насмішиш. Або налякаєш». Але то було вчора. Вчора він мав ще трішки надії. І не було того холодного смоктання в грудях, з яким лячно вкладатися в ліжко. І не мати жодної можливості умовити себе погортати свіжий журнал чи поморочитися з перехнябленою кватиркою (дрібний ремонт у домі був колись його улюбленим заняттям).

«Мої нічого не повинні завважити. Нехай і не завважать. І не зрозуміють. Коли щось скоїться, розуміти буде пізно, — їм тоді нічим не допоможеш. Який сенс завчасу говорити про те, від чого немає рятунку? А якщо минеться, то знати про те, що їх обминуло, не варто й поготів. Звісно, після всього можна буде розповісти. Весело. «Чи знаєте, мої любі, що за день був учора? А я знаю». Йому доконче захотілося поділитися з кимось цим знанням. Але ділитися не було з ким. А крім того, він твердо поклав собі: важкий тягар чекання нестиме сам. До кінця. Хоч би який нестерпний він був. І хоч би який був фінал. Щасливий чи…

«О, ні! Тільки щасливий!» Тримаючись руками за одвірок, він вигукнув кілька разів у порожнечу: «Щасливий! Тільки щасливий!» Кімната — поцяткована різнобарвними яблуками шпалерів, плямами картин та полисками буфетного скла, застрибала в нього перед очима. І він налякався, що зараз упаде. І що перестане битися серце. Й він кине тих, кого любить більше за себе, любить над усе на світі, наодинці з невідомістю. «Все буде добре, — умовляв він себе, підкладаючи під язик маленьку пігулку. — Все буде гаразд».

Рипнули сходи, гравієм прошарудів легенький вітрець, дзвінко та весело грюкнула хвіртка. Онук побіг до школи. (Онук у нього був дуже здібний. На льоту схоплював математику. Навчатися йому було легко). Старий залишився сам-один. Діти порозходились у своїх справах ще раніше. Він спробував навернутися думкою до молодшої дочки (їй, з усього видно, в сімейному житті не щастило. Мабуть, із чоловіком доведеться все ж таки розлучитися. І добре, якщо вона перша дійде такого висновку, а не він). Потім рішуче повимітав з голови сміття цих розмислів. Перекинувся на онука. Хлопчині пішов усього лише восьмий рік. А він уже був такою яскравою особистістю, чиї нестандартні розумування не на жарт зацікавлювали дорослих. Деякі парадоксальні, як на переконання старого, ідеї, що їх онук щедро та безбоязно звіряв своїм учнівським зошитам, привернули до нього увагу викладачів елітного фізико-технічного ліцею. (Йому в онуковому віці такої честі не виказувалося). Будь-якого іншого разу думки про онука по вінця наповнили б душу старого теплим і радісним світлом. Але сьогодні, тепер… Йому раптом згадався Джі Дан, той, котрий отієї глупої ночі широко відчиняв двері його кабінету й рухами плавця розігнав сизий сигаретний туман. «Вийшло!» — тільки й гукнув тоді Дан. Вийшло… Старий знову невблаганно усвідомив, що тоді в них таки