Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Серце старого зробило два дивних удари, і це неприємно озвалося в усьому тілі, а на третьому воно ніби перечепилося за якусь, тільки йому відому, заваду. Щоб подолати її, знадобилося багато-багато часу. Пауза, що тривала частку секунди, здалася старому дуже розтягнутою. Чоло зросило потом від жару, що стукнув у скроні, а руки мовби пірнули в крижану воду.
— Планета прибульців була дуже далеко. Щоб подолати відстань, яка відділяла її од нашого світу, потік антипротонів мав витратити близько двадцяти п'яти років. Багато чого змінилося за ці роки. Повідкривалися архіви. Пішли у відставку уряди. Було нарешті повністю розшифровано радіозвернення інопланетян. Люди зрозуміли, що ніхто не збирався на них нападати. А потік антипротонів летів далі. Всі дані щодо превентивного удару…
— Пер… пре-вен-тив-ного, — повторив по складах онук, намагаючись ліпше запам'ятати.
— … було розсекречено. Спершу ті, котрі припустилися цього злочину, почали запевняти себе, що потік антиматерії розсіявся в просторі, тож тепер не здатен досягти своєї цілі. Далі їхні нащадки радісно сприйняли версію про те, що ніякого удару не було. Генератори та все, що мало стосунок до проекту «Вулкан», було на той час нишком понищено. А потік летів далі й далі крізь космічну порожнечу. Повмирали генерали, які прийняли колись те жахливе рішення. Помер один фізик, їх було двоє, тих, чиї обчислення лягли в основу проекту «Вулкан». Того дня, коли згідно з розрахунками, а це діялося двадцять п'ять років тому, лавина антиматерії досягла чужої планети, він покінчив із життям. І знаєш, на його смерть майже не звернули уваги. Хоча неважко було здогадатися, чому він так зробив. Прибульці знали антипротонну зброю задовго до людей. Вони, звісно, одержали сигнал свого флоту, що гинув од нашої зброї. І вже напевно подбали про те, щоб спорудити генератори антиматерії, подібні до наших. Спорудити й зорієнтувати на ту частину космосу, звідки йде загроза.
— Але якщо світ прибульців було знищено, то й генератори ці згинули, — висловив припущення онук.
— Не доконче. Осердя-випромінювачі мають бути розташовані поза атмосферою. Інакше той, хто їх використовує, може запалити пожежу у власному домі раніше, ніж у чужому. Ми розташували певну кількість установок на надвисокій орбіті, а певну кількість — на місяці. Задіяно їх було згідно з командою з полярної станції космічного зв'язку. Однак електроніку, що ними керувала, було запрограмовано на самостійне застосування в тому випадку, якби другий ешелон флоту інопланетців, — а ми вірили, що він є, той, другий, ешелон, — зрозумій! — своїм вогнем вивів би станцію зв'язку та командні пункти з ладу. Техніка прибульців, я певен, була влаштована так само. Отже, створені нами випромінювачі могли й не опинитися в зоні завданого удару. І тільки-но їхня планета перетворилася на радіоактивний газ — вони дали залп у відповідь… Останніх свідків вчиненого колись злочину було спущено до міста мертвих. Нове покоління людей жило щасливо та безтурботно. А фізикові, тому, котрий не покінчив із життям, а надовго пережив свою епоху, щоночі й щодня, ві сні та увіч ввижалося, нібито десь у далекому космосі летить спрямований на його світ потік знищення. Летить зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. І нема такої сили, яка була б здатна його зупинити.
— Ти розповів страшну казку. Який же там кінець?
Старий ще раз поглянув на годинник. Зітхнув і зажмурив очі. Напруга останніх днів нарешті відступилася від нього. А він відчув, що вкупі з нею відступилося ще щось. Оте, що давало йому сили чіплятися за життя.
— Фізик той, — а він постарів і став зморшкуватий, мов… ну, як зірваний з грядки огірок, якщо його не з'їсти вчасно, — обчислив час удару у відповідь дуже точно. Він теж намагався переконати себе, що придумана ним зброя не спрацювала, що потік античастинок дестабілізувався й розлетівся у Всесвіті безневинними бризками. Хоча згідно з його обчисленнями імовірність такого варіанту була невелика. А ще він дуже сподівався на гуманність тих, кого знищив. Адже капітани їхніх кораблів не зробили жодного пострілу по своїх убивцях. А проте, хоч би як воно та що, а п'ятдесят років життя минули для нього під страхом удару у відповідь. Він його чекав. І ось цей день настав…
— А далі?
— А далі… Фізик прожив його, як у кошмарному сні. Надвечір вийшов з дому, бо вже не мав сили ждати. Вийшов, звів очі догори й подумав: зараз розверзнеться небо.
Старий знову замовк. Сюрчали цвіркуни. Пахло ранньою осінню. На годинника він більше на дивився. Він знав: найстрашніше в його житті лишилася позаду. Отже, час, якого йому було відведено зовсім обмаль, уже його не цікавив.
— Він так подумав, і що?
— Небо не розверзлося. Настав вечір. Засяяли перші зірки. Нумо посидимо та мовчки помилуємося ними.
— Твоя казка не має щасливого кінця. Адже прибульці загинули ні за що ні про що.
— Так. Прибульці загинули. Але й ті, котрі їх убили, теж померли. Думаю, всіх їх перед смертю мучили докори сумління. І вони каялися. А нащадки цих людей ні в чому не винуваті. У них є шанс побудувати своє життя зовсім по-іншому. Бути не схожими на своїх батьків. Отже, кінець моєї казки майже щасливий. А найголовніше, що він уже настав.
— Добре, що ти все це вигадав… Знаєш, мені, чомусь розхотілося вчити на завтра уроки. Там дві задачки з фізики. І твір на тему: «Ким ти хочеш стати?».
— То й не вчи.
Онук пішов у дім. Старому раптом зробилося легко на душі. Так легко, як ніколи не було. Навіть у дитинстві. Йому заманулося прилягти на лавчині горілиць. І він ліг. Спочатку подумав про те, що був, мабуть, не таким уже ж добрим фахівцем, що в їхні із Джі Даном обчислення
