Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

їхню силу, здатна перетворити катапульту на жменьку попелу. Разом з обслугою. Я бачив таке. І не раз). Ну, а та, що я побачив її вперше, штучна громовиця, випущена піднебесником, убила варана. Коли відгримів грім і вуха мої знову повернули собі здатність уловлювати звуки, я почув скрегіт інших ящерів, багатьох варанів, — вони втікали від того місця, де загинув їхній родич. А солдат лежав нерухомо й дивився на зірки. Його чорна коробочка замовкла. Металевий штир усе ще стримів із неї, та якийсь час випромінював голубе світло, але поволі згас і зробився зовсім невидимий у пітьмі. Стало тихо-тихо. Чи осяг я тоді, що піднебесний не встиг до пуття пояснити своїм друзям, де він є та що з ним скоїлося? Не встиг, бо залишок такої необхідної для нього сили метнув У мого ворога. Чи зрозумів я це, чи додумав пізніше? Не знаю. Він мовчав. Його коробочка теж мовчала. Мовчали й зірки. «Кінець усьому. Енергії нема. Погас маяк. Я втратив зв'язок. До ранку не знайдуть мене. Вранці, може, відшукають, але буде пізно. Навіщо я стрельнув? Маяк погас. Але хлопчик уцілів. До чого ж огидні ті хвостаті тварюки…» Не знаю, чи то він наслав у мою голову такі слова, чи то час доніс їх до мене нізвідки? Вони чомусь часто згадуються мені. Важко забути ту ніч. До нас ніхто не прилетів. Довкіл — ані душі. Жодної істоти, здатної заподіяти мені лихо. Обгорілі шматки варана, розкидані зеленою блискавкою по скелястому видолинку, страшенно смерділи. Мабуть, гинучи, варан устиг випустити мускусну рідину, і цей сморід відлякував усе живе. Нас було двоє, а проти нас — глупа мертва ніч.

Я міг якось протистояти цій тиші, цьому холоду. А покалічений солдат не витримав цього двобою. Я не відчув, коли життя відійшло від піднебесника. Але на ранок він був мертвіший за камінь, на якому лежав, і лише чорна сарана все ще метушилася, намагаючись одігнати від його рук та обличчя великих зажерливих мурашок. Мені закортіло вловити сарану, але вона спритно ухилялася, вислизала крізь мої пальці, хоч, правда, нікуди від свого хазяїна не втікала.

Двоє батькових служників натрапили на нас, коли зовсім розвиднілося. Загорнувши мене в теплий плащ, вони захотіли скинути з| піднебесника його блискуче вбрання, але вона вдарило одного з них довгою зеленою блискавкою, тож вони відсахнулися, ковтаючи брутальну лайку. Мене шукали цілу ніч, один раб навіть зірвався в прірву. Всі смертельно втомилися, тож морочитися з якимось піднебесником чи бодай пограбувати його нікому не спало на думку. А втім, удома, коли батько вислухав мою розповідь, він послав туди двох вільновідпущених, а вкупі з ними ще п'ятьох рабів з ношами для тіла померлого солдата. Але там, серед скель, уже нічого не знайшли, крім залишків забитого варана. Жерці, яким я колись оповів цю історію, сказали, що піднебесника забрала до себе в чистилище тінь Єдиного — дух Шша. Однак тоді мені здалося, що тіло солдата Піднебесної таки відшукали вдень його літаючі бойові товариші.

Це сталося за кілька років до тієї моторошної історії з викраденням рабів, що правила за привід до розриву дипломатичних зносин між нашою прекрасною справедливою країною та Піднебесною імперією. Хоча свою жахливу суть імперії зла Піднебесна виявляла й раніше. Я зростав, навчався, а коли, не бажаючи підкорятися нашим законам, Піднебесна спровокувала збройну сутичку, пішов воювати. Робив, що міг, і воював добре. Ніхто не може закинути мені, що моя батарея невдатно стріляла, або що я тихіше за інших вигукував прокляття на адресу піднебесників під час параду. Ні. Не вважайте мене за ідіота. Хоч такі серед нас теж є. Але піднебесники — справді негідники і країна їхня паршива. Я сам бачив, як жовтіло й опадало листя тих нещасних дерев, на які випав їхній вогненний дощ. Отой, із хмар, які утворюються над велетенськими трубами, що виростають у містах Піднебесної. Вони труять землю та воду жахливими отрутами. А кому доводилося жити й працювати в Піднебесній, коли священна війна ще не палала пожежами по всій нашій прекрасній та непереможній країні, розповідали, нібито й повітрям Піднебесної не можна дихати без спеціальних масок. (Піднебесники носять їх із собою постійно, й коли треба — надягають). А ще вони розповідали, — це до того, як Велика рада вирішила відтяти їм язики, — що в Піднебесній мало хто вірить у Єдиного. І що там усі схиляються перед якимось зморшкуватим сивим дідуганом, котрий давно з'їхав з глузду, а вони його називають наймудрішим та вождем. (Я думаю, що їм не відтяли б язиків, якби вони розповідали тільки про це. У всякому разі, я не повторюю слідом за ними, нібито в Піднебесній нема ні катів, ні рабів. Що всю важку роботу там виконують складні механізми, схожі на оту металеву комаху, що її, мов сарану, іноді насилають на наші лани. А злочинців вони нібито не карають, а лікують. І що вони шанують наших філософів та поетів, навіть тих, кого наші мудреці прокляли, а Велика рада заборонила).

Ніхто не кине в мене камінь за те, що я не виконав наказу чи залишив позицію. Я заслужив звання Великого борця з піднебесними лиходіями, а це звання дають небагатьом. На грудях у мене висить знак найкращого стрільця Регіону, і це тішить мене. Надто коли бачу його відображення в мідному щиті, — чорний силует летючого солдата, проштрикнутий золотою стрілою. Завтра я з солдатами своєї батареї вийду на бойовий рубіж. Короткий відпочинок закінчився. Я виціджую останні краплі звеселяючого напою з широкої горловини джбана. (Можливо, саме оцей джбан, наповнений гримучою сумішшю, пожбурить завтра якась із моїх катапульт на полчища піднебесників). Отож. Кухоль мій спорожнів. У бойових друзів — фіолетові синці під очима. Це ніч перед боєм. Такої ночі ліпше добре виспатися. Корчма — не місце для вояка. Та ба. Я сам їм дозволив. Хто хотів, міг залишитися в казармі. Ніхто не залишився. У піднебесників, кажуть, нова зброя. У нас — чудові укріплення та мідні дзеркала, здатні засліпити їх відблисками сонця. Вранці, до сигналу, кожен із нас, услід за жерцями, прохатиме Єдиного зберегти нам життя й дарували перемогу. Та я не молитиму про це. Хай простить він мені, всемогутній та всемилостивий, нехай пробачить за те, що наш чудовий і неповторний світ облаштований так нерозумно й жорстоко.