Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

мені розтлумачать, що піднебесники за допомогою цих коробочок ведуть перемовини між собою на великих відстанях. Але в першого зустрінутого мною піднебесника ця штуковина була поламана. Тому чорна комаха й морочилася з нею. Про сарану цю мені теж оповідали, — вона мовби й нежива. Піднебесники нібито майструють її самотужки або десь купують, а тоді навчають. Різні по-різному й розповідають. Не віриться мені, що таку комаху можна змайструвати, ну, як, приміром, нашу прядку чи нашу катапульту. Але як вона слугує піднебесникам, сам бачив — і не раз). Отож комаха ворушилася, прилаштовувала розсипані кристали, обплітала їх провідками. Я спочатку спостерігав за її роботою. Але потім знову перевів погляд на піднебесника та на його велику флягу. Я дивився на неї довго, мабуть, довше, ніж дозволено дивитися на чужу їжу чи питво правилами пристойності розумію, як він відчув мій погляд, — б'юсь об заклад — його очі не відривались од неба! Але відчув. Чи просто йому захотілося того самого, що й мені. Він підвівся на лікоть, відстібнув флягу від пояса. Сьорбнув, поморщився й подав її мені. Я взяв ту флягу, наперед скорчив мармизу і, заплющивши очі, зробив великий ковток. Я чекав пекучого доторку до горлянки звеселяючого напою. Однак у флязі була звичайнісінька тепла вода, з гірчинкою та запахом гару. Очевидно, піднебесник морщився через те, що йому було боляче ковтати. Я тоді не подякував пораненому солдатові. Та він і не зрозумів би мене. Але потім мені дуже хотілося знайти когось із тих, що були з ним близькими друзями там, у Піднебесній, і сказати їм, що я вдячний. Тепер ми всі знаємо достоту, що жителі Піднебесної — чудовиська, породжені силою зла, і що між ними не може бути й натяку на людські стосунки, такі, скажімо, як удячність. Вони не беруть наших у полон. А ми не беремо їхніх. І це правильно! А проте…

Насувався вечір. Насувався — не те слово! Сутінки впали зненацька, як завжди, коли цвіте лотос. І темінь густішала, зливалася з тінню скелястих вершин у потворне груддя, ладне накинутися на нас із шипінням вампірів чи з жахливим скреготом черевних пластин варана, що виповз на полювання. А піднебесник у цю мить заговорив. Важко назвати мовою цей набір звуків, що з посвистом і лясканням вилітали з його рота. Але він знову переборов себе. І я почув: «Зз… В'яз… В'язок… По… мене прилете… Прилетять по мене… І ти… Зз… В'язок…»

Він умовк. Темінь густішала. А вояк знову заговорив: «Верен… Чую. Ве…»

А потім, неначе забувши про варана, сказав те, що найбільше мене вразило: «Тебе… вбивать… Вбивать багато я. Сс… Стрілець…. Потім…»

Це пусте, нібито піднебесники вміють відгадувати майбутнє! Нічого вони не вміють і нічого не відчувають більше, ніж ми. Скільки разів потрапляли вони згодом до моїх примітивних пасток! Скільки разів ставали жертвами невибагливих витівок, що дали мені звання Великого борця проти піднебесних лиходіїв. А чого варті їхні імперські плани, історично приречені на провал! А триб життя, що привів їхню націю до вимирання! Просто він помітив мої не по-дитячому сильні руки, недитячу зібраність моїх рухів, прискалене око стрільця — майбутнього мисливця. Мені ще тоді багато хто передрікав славу кращого стрільця Регіону, я змалку добре володів луком. А втім, піднебесник, здається, тоді не дивився на мене. Він утупився в небо, на якому вже з'явилися перші зірки. «Ве-рен. При-хід. Верен. Зв'яз. Нас рятуват. Ми… Жит.».

Тут чорна при світлі й трішки лискуча в темряві комаха закінчила свою справу. З коробочки, по вінця заповненої кристалами та ще чимось, що скидалося на клей, з якого павук тче свої тенета, потягся вгору сяючий металевий штир. Комаха торкнулася вусиками до солдатової руки й зникла під його зіпсованим від падіння балахоном. А він, зібравшись на силі, трохи підвівся, одірвав од громобійної палиці якусь її частину, прикріпив двома павутинками до коробочки й заходився повільно обертати, з боку в бік похитуючи пальцями. І коробочка ожила! В ній запульсувало синє світло. Воно розгорялося дедалі яскравіше, сліпучим пунктиром зриваючись з металевого штиря й підлітаючи в небо. Сутінки, що зібгалися вже від першого синього спалаху, тепер утекли від солдата на край скелястого видолинка: світло ставало нестерпно потужним. Воно заливало все довкола, зачаровувало. До нього домішувалася ще якась дика музика, що з хрипом чи стогоном вихоплювалася на волю з маленької чорної коробочки біля ніг безпомічного покаліченого солдата. Але згодом та музика стихла, — то пальцям піднебесника пощастило намацати невидиму доріжку, яка з'єднала його з домівкою. І коробочка засвистіла, заклацала його рідною мовою, одночасно з цим свистом і клацанням зблискувало світло. А піднебесник засвистів та заляскав щось у відповідь. Мені зробилося моторошно. Я побіг. Я кинувся до тих валунів, що на них удень показував той, хто вночі налякав мене своєю чорною коробочкою. Спіткнувся. Впав. Скотився в якесь провалля. Й лише тоді, коли в цьому проваллі заворушилося піді мною щось жахливе, збагнув, що потрапив у самісіньке гніздо варанів. Звереснув, кинувся назад, до піднебесника, до синього пульсуючого світла. Але велике гнучке тіло зі скреготом рвонуло за мною. І я усвідомив, що не встигну. З мого виску та хапливої втечі варан, котрий був зачаївся, зрозумів, що я не мисливець, а жертва.

Піднебесник різко повернувся в наш бік. І мене огорнула якась важка хвиля. Не знаю, як це пояснити. Не його дивний голос, не слова… В мене вступили почуття страху, туги і… жалю. То були мої, а тим часом і не тільки мої, — ні, скоріше за все, були почуття піднебесника. Пусте, що піднебесники здатні передавати свої думки на відстані. Якби вони вміли це робити, то не засипали б наші позиції листівками з огидними наклепами, жахливою лайкою на адресу нашої найщасливішої квітучої держави.

А потім він швидко відірвав оту штучку, що крутив у руках, від освітленої коробочки зі штирем, знову приладнав її до своєї громобійної палиці. Якби я встиг добігти до солдата, варан нічого нам не зробив би. Варани остерігаються світла і шуму. Але солдат бачив, що я не добіжу. І він вистрелив. Вам коли-небудь доводилося бачити блискавку кроків за п'ять од себе? Зелену сліпучу громовицю, котра лупить по вухах страшенним гуркотом, а в ніс посилає різкий запах грозової свіжості? (Одна така блискавка, а піднебесники вміють збільшувати чи зменшувати