Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
«Я повертаюся!» — знову гукнув чоловік.
І голос озвався:
«Не поспішайте! Від своєї спраги ви нікуди не дінетесь, нічим не вгамуєте її. І почнете мріяти минулим. Тому що майбутнього вже не буде. Ви мріятимете про таке майбутнє, в якому рядовий Лемке залишився б живий. А деякі ваші статті були не написані. І все тоді було б інакше».
Кажуть — на межі світла і темряви мимохіть стаєш самим собою. І всі скалки твого «я», гострі, оті, що робили боляче одне одному за життя, урівноважаться — бо ж там, за межею буття, все дорівнює всьому. Ось він стоїть за межею, — нагий, безпомічний, відкритий до самого споду. Сперечається з недоладним голосом, чужим, цілковито йому невластивим. Дивиться в запобігливо запропоноване люстерко — й не впізнає сам себе, не може, не хоче впізнавати.
«Я повертаюся! Дайте мені спокій!»
«А потім вам заманеться до котла з гарячою смолою. А їх нема, тих котлів, нема! І страждання взагалі нічого не може виправити, так само, як і забуття. І я нічим-нічогісіньким не врятую вас од самого себе!»
Голос перемінився. Він уже не докоряв, а тільки просив, то болісно тихо, а то зриваючись на хрипкий тужний крик:
«Благаю вас, коли повернетесь, — хоч раз, єдиний раз пригадайте рядового Лемке! Хоча б раз промовте самі до себе: я винуватий! Ваше серце ось-ось знову заб'ється. Ви не чуєте мене. Життя перемагає. Мені до вас — не догукатися!»
Чоловік уже не чув нічого. У незглибимій порожнечі згасали слова:
«Бодай раз промовте не до когось, а до самого себе: я помилявся! Ні пекла, ані чистилища нема. Ніхто не може визволити вас од ваших гріхів. Не забувайте про це! Не забувайте! Не забува…»
Глухий удар потряс Усесвіт, порушив його витончені загадкові пульсації, підкорив їх нескладному потужному ритмові. Другий удар підхопив відгоміння першого. Третій… Четвертий… У великій, вибіленій кварцовим світлом кімнаті на екрані осцилографа здригнулася й зламалась гострими зубцями ритмічна лінія кардіограми.
Ілля ХОМЕНКО
ПІДНЕБЕСНИК
Уперше я побачив живого солдата Піднебесної імперії, коли мені виповнилося років вісім. Трапилося це до того, як Піднебесна розірвала дипломатичні стосунки з нашою великою і прекрасною країною. (Дітям тоді ще не розповідали страшних казок, у яких замість лютого варана, змія та відьом, верховодив солдат. Він падав з неба, тримаючи в руках палицю, що вергала громовиці). Звідкіля мені було знати, що солдати Піднебесної — якраз і є джерело нещасть, яких зазнав наш чудовий Союз? Ніхто з простих людей тоді й гадки про це не мав. Отож. Я натрапив у горах на чоловіка в подертій, обгорілій одежі, що лежав горілиць, і не злякався.
Зачувши кроки, він здригнувся, застогнав, схопив громобійну палицю, але коли глянув на мене своїми величезними безбарвними очицями, захищеними від пилу товстим увігнутим склом, ураз опустив її. Та й знову ліг лицем до неба. (Не знаю чому, але всі вояки Піднебесної, помираючи, намагаються лягти саме так. Подейкують, нібито далеко на кожен із них вірить у Єдиного. Взагалі-то, про них різне теревенять. Я, приміром, не знаю, яку молитву вони проказують подумки та що саме видивляються в сліпучій, випаленій сонцем голубіні, коли її навіки загортає від них багряний туман. Але всі піднебесники, підбиті катапультами моєї батареї, з останніх сил намагалися так улаштуватись на землі, щоб дивитись у небо. Декотрі з нас, надто ті, чиї лани було знищено вогненними дощами, бігли до повержених піднебесників і старалися пробити камінням скляну пластину на очах. Чи бодай накинути на лице подоланого солдата якась рам'я, щоб затулити від нього небо. Але я ніколи цього не робив).
Піднебесник рухнув з висоти пташиного лету нещодавно. Тіло його не було зранене. І я зміркував, що причина його нещастя — крила. Зім'яті, вони лежали неподалік і ще куріли. З них стирчали якісь потворні ребра. Мабуть, крила були хворі. Через те він і не долетів до кордону нашого прекрасного й щасливого краю, за яким починалися ратні поля. А я заблукав. Мені було холодно й лячно. Батько, напевне, давно розіслав служників та рабів шукати мене. А мені чомусь здавалося, що мене ніколи не знайдуть. Насувалася ніч. А вночі з нір повилазять зажерливі варани — кляте лихо всіх поранених і дітей. Дорослій та дужій людині варани не такі вже й страшні. Одначе я не був ні дорослим, ні дужим. А тому підійшов до лежачого вояка. Я сподівався, що він захистить мене од варана. Я тоді не розумів, що, по-перше, піднебесники — самі гірші за будь-яке породження ночі, а по-друге, в такому стані вояк швидше приваблюватиме варанів своєю беззахисністю, а не відлякуватиме їх. Тепер я про це одразу здогадався б. А солдат, здається, втямив, чого я боюся. Надсилу показав пальцем на скелі й хрипко мовив щось невідомою мені говіркою. Потім напружився, ніби хотів примусити свій язик виконати важку та неприємну для нього роботу, і сказав, тицьнувши на розколину між двома валунами: «Вен… верен…»
Але я нічого не зрозумів. Тож підійшов до нього ще ближче. Він одкинув голову й знову довго-довго дивився в небо. А я сидів поруч і дивився на нього. На дивний одяг у голубих переливах, неначе сплетений зі сталевих блискучих дротинок, а все-таки подертий та в чорних підпалинах. На браслети, що ними, очевидно, з'єднано його руки та ноги з крильми. На розколотий шолом та велику біло-синю флягу при поясі.
Раптом біля ніг непорушного солдата я помітив якийсь рух. Велика чорна комаха, схожа на ту сарану, що її піднебесники часом насилають на наші лани. Вона воловодилася з квадратною чорною коробкою, прикріпленою металевою струною до паска в піднебесника. Комаха швидко-швидко приєднувала або роз'єднувала якісь трубочки, кульки та кристали. (Потім
