Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

— Головний двигун — тест на запуск… Одна сота тяги — на кормові дефлектори…

— Зонди запущено!

— Захисне поле ввімкнуто!

— Хочуть ударити по уламках свого корабля. Таємниці бережуть. Та нічого в них не вийде… Адже на планеті наші…

Сіре, тіснувате од зібганих хмар небо, тимчасовий купол, майданчик для посадкового модуля. Потворна маска на обличчі капітана. Ні травинки, ані кущика, ні усмішки товариша поруч — ні на чому зупинити погляд, нічого взяти з собою.

— Капітане!

— Так?

— Суто технічно… На об'єкт, що його визначено як заселений, можна спрямувати вогонь?

— А що, вам кортить спробувати? Хіба що наводити через цівку…

— Через цівку?

— Відімкнути артсистему від стратегічного комп'ютера. Взагалі роз'єднати. Перерізати кабелі. Приблизне наведення робити за курсовим процесором. Низьку прицільність компенсувати надлишком потужності. Когось поставити, щоб за командою замкнув контакти. А ну ще…

Капітан замовк. Тоді полегшено, ніби втішаючись одержаною над собою перемогою, доповів:

— Аж ніяк не можна! Громадянине секретар державної ради, доручене мені з'єднання бойових кораблів у складі крейсерів першого класу «Тора» та «Геркулеса», автоматичного розвідника «Циклоп» та атмосферного човника «Містраль» можливістю атакувати заселені об'єкти не володіє.

Знову почувся голос у навушниках:

— Капітане! Супротивник на сигнал «У зоні атаки — люди» не реагує! Зменшив швидкість, іде бойовим курсом. Увімкнув станції наведення. Має радарне захоплення планети, вас узято на приціл. Через три хвилини вийде на оптимальну дистанцію для удару.

Три хвилини. Небо сіре, зашмульгане. Гори на овиді, липуче світло, поривний вітер. Тимчасовий купол — як саван, стрілка атмосферного човника «Містраль» на посадковому майданчику.

Простеживши, куди спрямував свій погляд бесідник, капітан мовив:

— Усе одно не встигли б. Не тільки стартувати, а навіть повантажитися…

— Підтвердження того, що станції співдружності одержали наш сигнал, одержано?

— Так. На базі про все знають.

— Нехай «Геркулес» іде, — розпорядився секретар. — Прямує додому.

— Крейсерові «Геркулес», на випадок удару по планеті негайно відходити! До бою не ставати, до відстані прицільного пострілу ворога не наближатися! Повторюю: в разі ударів по планеті негайно, пірнайте в овердрайв! Це наказ! Остаточний звіт про дії супротивника передати об'єднаному військовому командуванню!

— Ми все зробили як слід?

Капітан кивнув. Упродовж двох хвилин вісімнадцяти секунд обидва мовчали. Те, що їм хотілося б сказати один одному, на думку так і не спало. Та й не було ніякого бажання про щось говорити. По суті вони були такі несхожі. Служака середніх років та літній чиновник.

Шум у кратері знову припинився. Кібери видобули з ґрунту останній сегмент загиблого корабля та й завмерли, чекаючи нових розпоряджень.

— Хіба діло військових — убивати? — звернувся до тиші капітан.

— На війні — як на війні. Так писали древні книги.

— Коли сходять з розуму цілими планетами й починають стріляти одні в одних — це вже не війна. Це називається по-іншому. Це…

На мить офіцер замислився. Та оскільки йому не вдалося знайти влучного слова, то він лише безнадійно махнув рукою.

… Колись цей чоловік мав ім'я. Він спробував видобути поєднання звуків, оте, що вирізняло його з-поміж інших, але не зміг. Примарно-мертве світло затопило простір — і простору не стало. Час протримався трохи довше. Мить? Століття? Але й час одлетів нескінченною спіраллю, рухнув у безодню, туди, де чорно-біла галька ночей і днів перетворюється на сірий моноліт вічності. Й тоді з довколишнього нічого зіткався голос. Дивний, як незбагненне мурмотіння океану, й зрозумілий, як плач дитини. Голос линув звідусіль, ні, він сам був усим. У ньому жила відповідь на єдине і найважливіше питання, за яке чіплялася агонізуюча людська свідомість.

«Що зі мною?»

«Природне завершення вашої останньої поїздки. Швидкість — дев'яносто кілометрів на годину, ковзька дорога. Автомобіль не вписався в крутий заворот. Дивно, як машина ще й не спалахнула».

Перекинуте шосе, що зненацька наповнилося страшним, шаленим рухом. Летюча грудка бурого крутосхилу. Скрегіт, брязкіт. Пам'ять неохоче віддавала пожмакані, напівзітерті спогади. Авжеж. Саме так усе сталося. Сталося? З ким? Коли? Який стосунок мають ці кволі зблиски минулого до нього, тепер зануреного в химерне мерехтіння, безіменного та безтілесного? Він раптом відчув, що на цей голос можна не озиватися. А проте озвався, всупереч бажанню увібрати в себе довколишню порожнечу, розчинитися в ній.

«Я поспішав».

«Авжеж. Звісно. Саме в такий спосіб сюди й потрапляють».

«Де я?»

«У відділенні інтенсивної терапії. Реанімаційна бригада докладає всіх зусиль. Поки що даремно».

Коловертень страху підхопив його, разом із ним подер і забрав із собою ненадійні клапті рівноваги. Але чоловік зрадів тому страхові, наче вірному псові, наче відданому охоронцю реальності, яку сам він покинув.

«Ваше серце зупинилося три хвилини тому. Здатність відчувати, бачити та чути в межах звичного виміру облишила вас іще раніше. Це смерть. Клінічна».

«Смерть? А ви хто? Ангел небесний?»

«Ні».

«Хто ж ви, хай вам грець! Диявол?»

«Ну навіщо ж так? Ми з вами — частинки єдиної суті. Просто крізь гамір щоденних подій, крізь стукіт вашого серця вам не чути мене».

Думки народжувались і спливали, наче мильні бульбашки.

«Якщо ви біс, то не з християнського пекла».

«О, аж ніяк. Це все умовності — християнство, іслам, буддизм. Слова, що залишились там, за межею…»

Страх одійшов, поступився місцем зачудуванню.

«Боятися мені нема чого. За життя я ніколи не йшов проти сумління».

«Авжеж, ви не страхопуд. Це так. Але…»

«Не встиг висповідатися?»

«Ні, річ не в