Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
ТОЧКА РЕГРЕСУ
Фантастичне оповідання
— Накрийте їх!..
Небо, мов гіпсове. Й таке ж несправжнє тіло планети. Каламутне світло її сонця хотілося струснути, як примару.
Біля самого краєчку вирви секретар держради зашпортнувся й мало не полетів униз. Назад, по стрімкому, вилизаному полум'ям схилу. До скляної маси та вплавлених у неї уламків композитного панцеру.
— Як це трапилося?
Капітан, а він підтримував секретаря за лікоть, набрав у легені якомога більше повітря. І секретар поспішливо додав:
— Але коротко, тільки суть.
— Підлітаючи до системи, наш бойовий автомат виявив непізнане судно. На запит «свій — чужий» нам не відповіли. Сигналу про те, що на борту екіпаж, теж не подавали. Намагалися сховатись. Одійти в астероїдні поля. Наш безпілотний розвідник узяв курс на переслідування, вони його атакували.
Секретар озирнувся. Шмат синтетичного полотна був схожий звідси на загублений носовичок. Контури восьми тіл під ним майже не проступали.
Капітанові слова уплітались у свідомість, мов колючий дріт.
— Залпом у відповідь… Утративши керування, почав наближатися до планети за гіперболічною траєкторією… Зі швидкістю 960 кілометрів на секунду… Спалахнув у вищих шарах атмосфери…
Тих вісьмох унизу вогонь і падіння не знівечили. Силові екрани крісел гравізахисту компенсували і те й те. Апаратура збитого корабля до останньої миті намагалася зберегти вісім тіл, не розуміючи, що життя раз і назавжди залишило тлінні оболонки. Мабуть, ще в ту мить, коли судно проткнула невидима шпага променевого удару.
Секретар знав, що зустрітися з неживим поглядом астронавта, душа якого залишилась там, за небесною межею, буде моторошно, майже нестерпно. Тож наперед дав собі слово, що в разі підтвердження неймовірного, він не дивитиметься у вічі загиблих. Однак, опинившись у вирві, слова свого не додержав.
— Чому зондові детектори не підказали, що на борту екіпаж? — спитав різко. Можливо, навіть, різкіше, ніж слід.
— Зіткнення сталося поза районом імовірних бойових дій. Розвідники, виконуючи завдання далеко від операційних баз, мало користуються променевою апаратурою. Щоб не виказувати себе. Під час силового контакту наш автомат намагався встановити наявність живих істот на борту ворожого судна. Однак антени його біосканерів було знищено уже першим прямим влученням супротивника…
Сіре марево здіймалось над краєвидом. Здавалося, що в повітрі виграють міріади веселих комах. Але секретар знав, що в цьому стерильному світі нема кому відчувати біль чи радість. У висхідному повітряному потоці неживий танок виконує пил.
— Ваші міркування? — спитав він капітана й спробував інтонацією приглушити терпкість попереднього запитання.
— Є правила ведення війни. Вони їх брутально порушили. Не пішли на радіоконтакт. Не повідомили про наявність екіпажу. Не зажадали даних щодо типу нашого розвідника: пілотований чи безпілотний? А мали б це зробити. Згідно з усіма міжнародними законами… Вдарили першими. Й одразу на знищення. Отже…
— Еге ж. Недешево нам дістанеться тутешній дейтерій.
Плечі в капітана ледь похилі. Спина — хіба трішечки — зсутулена. Щось незбагненне пригасило його поставу, яку секретар пам'ятав ще з першої їхньої зустрічі на космобазі…
Розстріляний зореліт усім тягарем упав на сумління цього фактично ні в чому не винного чоловіка. І попри все, а це без будь-яких слів було видно, капітана діймали сумніви.
— У цій придибенції чимало непоя?сненого, чи не так?
— Саме так.
— Державну приналежність збитого корабля визначено?
— Безперечно. Саме перед вашим прибуттям. Система ТНЗ-18. Ізоляціоністи. Нащадки землян, як і ми.
— Ага… Три густонаселені планети, два штучні супутники. Доктрина автохтонного розвитку. Жодного іноземного дипломатичного представництва у межах суверенних небесних тіл. Контакти із зовнішнім світом зведено до мінімуму. На цей час відчувають дошкульний енергетичний голод. Активно вивчають багаті на енергоносії ненаселені планети… Отже, капітане, я правильно оцінив ситуацію? Але ж у вас є ще щось недомовлене.
— Ні. Ми знаємо те саме, тільки мені не вдається вибудувати всі факти в розумну схему. Чому вони доручили військове розвідування закритого району пілотованому кораблеві? Чому, зрештою, відкриваючи вогонь, одночасно не катапультували модуль з екіпажем? Той факт, що пілотажна капсула відділилася, міг би слугувати знаком для нашого патруля. Він зманеврував би та відповів на удар, лише переконавшись, що людям нічого не загрожує.
— А в них могла бойова програма спрацювати попереду рятівної?
— Не знаю. В тім-то й заковика. Скидається на те, що рятівної в них узагалі не було. Техніки просканували пам'ять нашого зонда. Добре, що центрального процесора не пошкодило. Отож комп'ютер ідентифікував це судно як автоматичне. Жодної комунікаційної активності. Ніяких дій, спрямованих на те, щоб вивести екіпаж із зони ймовірного удару. Вони ніби змовилися там разом загинути. І машини, і люди.
Кроків за сто від вирви пухирився тимчасовий купол. Клаповухо стирчали параболи ефірних та субефірних антен. Латкою чорніли двері повітряного шлюзу. Держсекретар знав: там, усередині, без сну та перепочинку працює команда експертів. Відповідь на питання, чому, об'єктивно кажучи, пересічне прикордонне зіткнення призвело до людських жертв, ось-ось з'ясується. Можна було б і пірнути туди, під невагомий пневматичний дах. Скинути захисну маску, крізь яку однаково нестерпно — що дихати, що розмовляти. Витягти з ніздрів остогидні фільтри. Підставити кухоль під термосний кран, кинути в окріп брикетик похідного раціону, підсісти до столу… Але щось його стримувало. Та й капітан, судячи з усього, не поспішав до кондиційної прохолоди… Секретар навіть розгубився, бо не міг знайти переконливого пояснення, чому раптом на нього напала ідіосинкразія. Одначе збагнув: мертві астронавти були накриті полотном того самого кольору, що й купол експертної групи. Хтось поспіхом роздер тканину запасного «пухиря» для останнього покрову тим, кому вже більше не судилося відчути спеку чи холод…
