Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

тому. У мене був знайомий художник. Він теж усе життя чинив згідно з сумлінням. Принаймні, так йому здавалося. А нещодавно приходив до мене й просився до котла з гарячою смолою. Сподівався, що фізичним стражданням можна щось виправити в минулому. Я відмовив йому. Та й звідкіля в мене той котел? Я — не директор миловарного заводу. І не потішна гротескна істота з рогами».

«А хто ви?»

Чоловік зачепив це питання через безглуздість того, що відбувалося. Надто часто доводилося йому бачити скалічені стихійними лихами й катастрофами людські тіла, щоб повірити, ніби шматок понівеченої плоті, яка здригається від конвульсій, здатен сприйняти нечутний для довколишніх голос. Він швидше повірив би в стрімкий лет чорним тунелем — назустріч світловій плямі, яка весь час розростається. А втім, рецепти вічності, прописані людству доктором Моуді, теж не викликали в нього довіри. Все навіювало сумнів. То була його суто професійна риса, вироблена упродовж років. Чоловік пишався нею, мов фехтувальник бездоганно відшліфованим прийомом захисту.

«То хто ж ви, хто?»

Голос, трохи завагавшись, промовив:

«Я — це ви. Ваші вчинки, ваші думки. Ваші сумніви, од яких ви колись одхрестилися».

«І прогріхи, яких у мене нібито не було?»

«І це теж».

«Навіть так… Дивно. Я геть не відчуваю болю». «Що таке біль? Він залишився там. По той бік».

«Я наче безтілесний…»

«Ваше тіло зараз обплутане шлангами, катетерами, провідками. Над вами схилився лікар-реаніматолог. У нього шприц із довгою голкою. Прямий укол адреналіну в серцевий м'яз. Ви цього не відчуєте».

Думки більше не змішувалися. Блакитнувате мерехтіння перестало здаватися дивним. Пам'ять зміцніла. І чоловік одразу ж повідомив про це голосові — утішився з невеликої перемоги реальності над тим, що відбувається.

«Але з пам'яттю в мене все гаразд. Я згадую. Перебираю всі дрібнички, всі смітинки свого життя».

«І що?»

«Ви суддя?»

«Кожний з нас — сам собі суддя».

«Але ж будь-який суд має на меті вирок. А кара — провину. Де той злочин, за який ви хочете завдати мене до суду? За віщо ви передрікаєте мені долю якогось божевільного художника, що мріяв про пекельні муки?»

«У вас їх достоту немає?»

«Гріхів?»

«Не полюбляю цього слова. Таких моментів у житті, що про них боляче було б згадувати».

«Я жив по совісті. Не випрохував. Не крав. Не відбирав силоміць того, що належало іншим. Не зраджував. Залишився сам собою, хоч міг би пристати до когорти можців світу цього… Того, де нині перебуває моє тіло. Поступився місцем у шлюпці під час корабельної аварії. Вирушив на війну вкупі з іншими, хоч міг би й не піти».

«Ото ж бо. Нумо про це й поговоримо. Про війну, куди ви могли б і не піти. Адже ви були відомим журналістом, політичним оглядачем популярної газети. А війна велася локально. То була невеличка війна, з тих, що нікого не роблять уславленим. Тільки ран завдають. Та ще смерті. А ще забуття як про тих, що загинули, так і про тих, які воювали. Відгомін про її вибухи долинав до столиці лише в телевізійних репортажах».

«Авжеж, бракувало б, щоб від кожного спалаху божевілля в якійсь гарячій точці — в столиці вилітали шиби».

«Не вилітали. Ви приїхали в ту гарячу точку як пересічний репортер, хоч вас туди ніхто не кликав. Коли в редакції підписували відрядження, гарненька секретарка дивилася на вас як на героя. Хтось із колег нишком вертів пальцем біля скроні, коли ви сперечалися з редактором за кожен день поїздки. Вам було приємно думати, що ви — не як усі».

«Я їхав писати правду».

«Правду, правду. Хто заперечує? Ви переночували в готелі поблизу позицій урядових військ. У номері не було води. І цілий вечір десь за вікнами оддалік гуркотів гарматний грім».

«Але я не думав про небезпеку».

«Так, ви про це не думали. Вранці виснажений командир національних гвардійців показав вам позиції. Ви вдихали сморід артилерійського пороху. Ви дивувалися з того, що офіцер неголений, але чоботи його начищені до блиску».

«Саме так. Він, мабуть, одержав наказ підготуватися до приїзду гостя. А поголитися в тій глушині справді не було чим».

«Він сказав вам, що перша лінія оборони починається за річкою. Там усе таке саме, як тут. Лише кулі частіше посвистують».

«Зі спостережного пункту я дуже добре міг роздивитися той берег».

«Але ви зробили заяву: мовляв, те, про що пишете, звикли помацати власними руками, побачити на власні очі, без будь-якої оптики. Офіцер із вами не сперечався. Тільки зауважив, що в стереотрубу звідси все чудово видно. Ворожі позиції проглядаються краще, ніж з окопів. А взагалі, оскільки він за вас відповідає, то самого відпустити не може. Дає за проводиря солдата».

… Минуле шумно вдерлося в блакитнуватий примарний світ — і затріпотіло зеленим віялом давно минулого літа…

Шерех листя, жовтіюча під серпневим сонцем трава, крива шабля річки, перетята вузькою смужкою моста… Все бачилося чітко, яскраво, було таке свіже, якого ніколи не буває у звичайних, розмитих часом спогадах і снах.

У вухах стиха видзвонювало, ніздрі лоскотав різкий неприємний запах, а пальці повагом видобували з «лійки» касету, — на всіх її тридцяти шести кадрах були закарбовані повернуті до річки жерла гармат, злагоджені дії бойової обслуги, лейтенанта, котрий артистично змахував правицею, і у мить, коли вивергається зі сталевого гарматного черева мідна гільза, назавжди відлучена від снаряда… Фоторепортаж на першу полосу, текстовка рядків на тридцять… Зразково-показова артилерійська стрілянина по місцях можливого зосередження ворога.

Фотоапарат він перезаряджав, зависаючи серед тиші та безгоміння… Знав, що зараз йому вирушати на позиції першої лінії оборони — ходом сполучення до моста, через міст на той бік, — та розумів, що виходу за межі блискітливого ультрамаринового сяйва нема. Таке роздвоєння духу не здивувало його. Відчував, що вже непідвладний суворому порядкові календаря та