Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Про що ж ми розмовляли того вечора? Здається, про етрусків, бо мій товариш, а він, до речі, був членом сімки, цікавився ними ще з університетських років. Одне слово, гомоніли ми про щось філологічне. А потім він раптом згадав, що йому доконче потрібна випивка, бо його нова пасія нічого такого вдома не має, а кредитну картку він загубив ще минулого тижня. Тож мені довелося супроводжувати його від одного зачиненого магазину до другого (хто тільки вигадав таку дурню — не продавати спиртного після восьмої), і врешті-решт у розпивочній йому таки запакували дві пляшки якогось вермуту, за умови, що ми заплатимо й вартість закуски. Одну з пляшок було вирішено відкоркувати одразу ж. І коли ми вийшли, проспект ледь похитувався, а його рекламні вогні перемигувалися зі світлофорами в ритмі морзянки, і поліцай гидливо від нас одвернувся, хоч нишком і позаздрив нам. Я вже був остаточно вирішив покластися того вечора на свій настрій, адже він задурно роздавав такі чудові миттєвості, а вийшло не так. Щось недобре заворушилося на периферії моєї свідомості, яка плавала на хвилях алкоголю, заворушилось і оформилося достоту безглуздим питанням: «Який сьогодні день?»
«П'ятниця, — одказав мій товариш, — двадцять сьоме».
І тоді на мене найшло те, од чого я цілий день підсвідомо ховався, — за роботу, за книжку, за випивку, за приятеля. Аж голова запаморочилася та по спині побігли мурашки. Гарний настрій умить розсипався. Похапки розпрощався з товаришем і повернув назад, кленучи й сльотаву погоду, і натовп на тротуарах, і алкоголіка, що забрав у мене вечір, і вермут, який не викликав нічого, крім нудоти. Адже завтра він приїде, напевно приїде. Мабуть, уже й колеса своєї тачки накачує. Ідіот. Дисертацію збирається про нас писати, чи що? А може, гріхів собі на весь тиждень назбирує, щоб у суботу замолювати? А раптом не приїде? Не доконче ж йому їздити щосуботи.
Отак узявся себе вмовляти. І поки дійшов до квартири, поки роздягався та стояв під контрастним душем, нібито й умовив; а ще пригадав — йому ж до кінця місяця напевно треба скласти звіт про роботу. То коли ж його обмізкувати, як не в суботу? З цією думкою він упав на ліжко й заснув. Та одразу й прокинувся, бо почалася неймовірна маячня уві сні — про себе, про гостя, про якісь руїни, що падають, якихось звірів, які насідають. І збагнув: нікуди від нього не дінешся. Не такий чоловік, щоб пожаліти твій вихідний. Отже, до того, що вранці він таки з'явиться, слід уже ставитись, як до факту доконаного.
* * *Другу лінію технічного загородження він проминув без будь-яких утруднень (це дуже просто, якщо тобі відомі проходи). От якби йому заманулося просто з першої лінії, а вона охоплювала кільцем ще й базовий табір їхньої експедиції, вийти непоміченим у зовнішній світ, отоді довелося б дуже поморочитися. Втім, відколи термін обов'язкового карантину було скорочено від двох тижнів до чотирьох днів, а всім науковцям видали постійні перепустки, доцільність таких вилазок, які, власне, й раніше його не цікавили, зникла остаточно.
Нова порція збагаченої паливної суміші пришпорила мотор всюдихода, і він, з ревінням потикавшись тупим носом у піщані озера та поодинокі кущики на кам'янистих горбочках, знову відшукав дорогу. Колись тут був справжній живий степ з гіркуватим полином та яскраво-червоними маками напровесні. Але від тих часів усе змінилося.
До міста залишалося на заячий скік. Крізь імлу на овиді його вже можна було навіть розгледіти. Дорога куріла. Всюдихід, стиха буркочучи, ковтав кілометри. Сонце потроху припікало. Він понишпорив у бічному багажникові, але знайшов там тільки стару газету. Змайстрував із неї пілотку (свої головні убори він губив напрочуд наполегливо). Повернув дзеркало заднього бачення так, щоб воно не пускало у вічі сонячних зайчиків.
«Усе це непогано. І те, що карантин скоро остаточно відмінять і що місто вже недалеко… Але не треба самого себе дурити та вдавати, начебто зараз тобі ні крихти не страшно. Ще двійко таких вилазок — і в тебе заберуть машину. А може, взагалі усунуть, а коли й не усунуть, то проект цілковитої дезактивації все одно затверджено. Тож у тебе залишаться про місто самії тільки спогади. Вашій експедиції вже двічі подовжували термін. А яке з того пуття? Якщо нічого не знайдеш і цього разу там, куди вирушив, — отже, його просто нема. Та й по всьому».
Машина пішла юзом. Він загальмував. Відчинив двері, зістрибнув на розпечений сонцем піщаний килимок. Тоді знову заліз у кабіну, поволі-поволі вивів заднім ходом автомобіль з довгого жовтувато-білого язика, зупинив його й голосно перевів подих. Геть недобрі розмисли. Тут слід бути дуже обачним. Ще бракувало йому забуксувати на цілий день. Якраз по це він сюди й дістався. Перед тим як заїхати в місто, він трохи перепочине. Збереться на силі. Зосередиться. Але спершу відпочине. Перед побаченням із містом це йому вкрай потрібно.
Намети виринули на обрії зненацька — випурхнули з-за невеликого піщаного барханця, різнобарвні, яскраві, з емблемою екологічної служби. Він різко загальмував, не повірив сам собі. Стиха скрекотав вітрячок, насичував електрикою баньку енергетичного захисту, тремтіли вуса антен на шатрі радіостанції. Чоловік у блискучому захисному комбінезоні сполоснув обличчя, змиваючи залишки бороди вкупі з пастою для гоління, махнув до нього, немов запрошуючи, та показав на прямокутну рамку силового шлюзу, — по тому зник під яскравим дахом свого тимчасового помешкання. Він вибрався з кабіни, на ходу осмислюючи думку про піонерську висадку якоїсь незалежної дослідницької групи та про кретинів-туристів, котрі, в пошуках екзотики, отаборилися майже в приміській зоні, — коли раптом усе те — намети, вітряк, радіостанція, шлюз — зрушило з місця, попливло, почало танути. Міраж. А взагалі-то, ніякий не міраж. Нічогенький собі міраж, що закликає тебе рукою незнайомого чоловіка. І стоїть той чоловік кроків
