Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко
Він заховав зброю до кобури й підняв комір куртки. Показання датчиків, схожих до тих, за допомогою яких астронавти намагалися зафіксувати на інших планетах сліди розумного життя, було взято. Нічого цікавого. Записувати показання додаткових приладів йому не хотілося. Без того було все ясно.
* * *Він з'явився! Постав у хисткому зеленому мареві. Пройшов крізь стіну крамниці готової одежі (що йому до наших законів!), зупинився посеред тротуару. Озирнувся, ступив на дорогу. Автомобіль на великій швидкості промчав крізь нього, а він навіть не скривився. Стояв, такий незугарний у своєму напіввійськовому комбінезоні, при зброї та з якимись незграбними торбами, не помічав ні мене, ні квітуючих лип, ні перехожих, одягнених легко та буденно. Очевидно, сьогодні він блукав серед руїн доволі довго, поки відшукав місце, де стояв колись корпус Б. Про це свідчив розчохлений індикатор біополя та кілька датчиків Брумеля-Орвікта, що стриміли в нього з-за паска. Я запам'ятав, що саме ці прилади він настроював минулого разу. А сьогодні їх демонтував. Від думки, що оце він кілька годин підряд човгав по руйновищу без будьякого захисту, мені зробилась недобре.
Як раділи семеро, коли він прибув сюди вперше! Лютьєнс усе ніяк не йняв віри. Ван Колден протирав очі та все допитувався: «Ну, чому, чому я його не бачу?» «Та ось же він! — казав Штонь. — Його слідами, прийдуть інші». Тільки потім стало ясно, що інші його слідами не прийдуть. Хтось із нас здогадався, що наш світ може зрозуміти лише цей чоловік і лише тому, що він страшенно постраждав од того самого катаклізму, який викинув нас із життя. Але решта учасників експедиції, з якими він приїхав досліджувати наслідки катастрофи, йому не вірять. Після того, коли під час якогось візиту він мало не став жертвою мутанта-щура, про нашу колишню радість не зосталось навіть згадки. Але ми все ще на щось покладалися, хоч я вже нишком скуб на собі чуба, коли уявляв, чим наступного разу може для цього хлопця кінчитися мандрівка до міста. Не пам'ятаю хто, здається, Штонь, запропонував назвати його зв'язковим. Бо він і справді був тією єдиною ланкою, що з'єднувала частини реального світу, який назавжди розпався, з нашим світом, суб'єктивним. А далі ми зрозуміли, що ніякого зв'язку, навіть за його допомогою, нам відновити не вдасться. Нам зосталася тільки страшна мара чекання біди, побоювання того, що невдатний зв'язковий під час наступного приїзду може накликати на себе нещастя. Швидше б уже нас відділили від нього непроникним для біовипромінювання скляним панциром.
— Мені треба відійти, — голосно сказав я. — Пильнуйте мою ділянку. Я не можу одночасно тримати в полі зору і місто, і руйновище.
— Не хвилюйся, допоможу, потім приєднається Арвід, — почув я у своїй свідомості голос Штоня. — Ми, правда, сьогодні трішки вибилися з форми. Та то пусте.
Картина міста зблякла, згорнулася в клубки первісного хаосу, тоді знову постала чітко, але прозоро, мов скляна. Крізь неї я добре бачив руїни. А серед них — свого друга. Він ішов геть. Я підвівся, струсив липучі скалки стільця, що розплився піді мною, мов желе.
Він крокував повагом. Роботу було завершено. Залишалося хіба що одне. Виконавши його, можна їхати з міста. Почувався він напрочуд гарно. Тому сьогодні йому нічого не відкрилося з життя нереального світу, за винятком, може, видива-міража біля самої міської смуги. «Оце, мабуть, і все, — подумав він. — Напевно, цей мій приїзд — останній». Ухопившись за цю думку, — він знову загнав її в якусь схованку в підсвідомості, не даючи однак владарювати над собою. Шурхнула позад нього, наче під чиїмись кроками, щебінка. Озирнувся. Нікого. «Тут і не було нікого й ніколи, — сказав сам собі. — Нема й не буде. Оце і все. От і чудово. Поїду геть і не дозволю більше своїй хворобливій уяві мучити себе».
Я надсилу прилаштувався до ритму його ходи. Він ступав нерівно — то дуже важко, то наче бігцем. Очевидно, йому заважали горбки та вибоїни, яких я, хоч як напружував зір, не помічав. Мені здалося, що він розмірковує про щось неприємне і намагається відігнати від себе ці міркування. Втім, не ручуся, що це було саме так.
Попереду височіла біла стіна зруйнованого будинку. Колись вона була чорна, присмалена вибухом, але дощ змив нагар та вибілив стіну знову. Решти трьох стін не було. Здається, то колись був кінотеатр. Цей хлопець тут десь поблизу ховав свою машину. Я і пристосувався був чекати його, але втретє він заїхав у місто зовсім з іншого боку, ми розминулися, я мало не збожеволів од страху та мало не ускладнив життя сімом своїми параноїдальними мареннями, що миттєво реалізувалися.
Він видобув із кишені балончик зі світляною фарбою та почав щось писати на стіні. Я напружив зір і прочитав хисткі літери-кривулі: «Питання про дезактивацію міста вирішене. Намагатимуся приїхати ще раз. Не певен, що зможу. Зробіть щось. Подійте на датчики Брумеля-Орвікта, залишені мною біля корпусу Б. Хоч якось дайте про себе знати».
Тут я зрозумів, що мої терзання закінчуються. Незабаром нас назавжди розділить скляна плита, по один бік якої будемо ми та місто, а по другий — він і решта всіх. Я вирішив, що тепер мені стане трішечки легше. А він заховав свій балончик, зістрибнув з розбитого підмурівка, відступив убік. І тут якась чорно-лілова тінь кинулася з руїн йому на плечі.
Він закінчив писати, зістрибнув з купи цеглин, обтрусив з колін та ліктів кам'яний пил. І рушив до машини. «Як собі знаєте, а моє сумління чисте. Якщо можна бодай щось тут зробити, його буде зроблено без мене. А коли ні, то я теж більше нічим не зможу допомогти». Він умовляв себе, хоч не відчував ніякої певності, що ці вмовляння подіють.
