Казки для бабусі - Ілля Андрійович Хоменко

«Койот! Мутований койот! Навіть не злякався мене! У мене ж пістолет! Стріляй!.. Не встигне!» Від загаявся, я бачив, як його пальці ковзнули по кобурі, але огидна волохата тварюка вже зробила стрибок. Забувши про все на світі, я дико заволав, одірвався від ґрунту, пролетів два десятки метрів та вігнався в цю тварюку, злився з нею, марно намагаючись роздерти її нутрощі.

Хвиля нездоланного жаху, чогось мерзенного й чужого, з кепським запахом, чогось живого й неживого одночасно влилася у койотів мозок. Він перелякався, завищав, закрутився дзиґою, випустив із кігтів жертву. Два зелені електричні розряди з гуркотом пропалили йому груди. Так і не взявши в тямки, що його налякало, койот сконав.

Він поїхав. Я сидів на холодному тротуарі. Перехожі гидливо обминали мене, — хто лівобіч, хто правобіч. «Ну й набрався!» — презирливо кинув літній чоловік. «Але ж вас нема!» подумав я. Будинки здригнулися, почали розповзатися, автомобілі перетворилися на великі різнобарвні краплі й злилися з асфальтом.

— Що ти замислив? — гукнули мені звідкілясь, здається, котрийсь із членів сімки.

— Вас нема! — уперто наполягав я. — Та ніколи не було. А він поїхав. По-ї-хав.

Початок і кінець вулиці загиналися догори й робили її схожою на прес-пап'є. Похмуре небо згорталося клубками сірого туману, і я полетів невідь-куди, а рука Штоня вхопила мене за барки, потягла із хаосу, що зароджувався. Мені ж не хотілося ні опиратися тій руці, ані допомагати їй.

Він саме подолав половину шляху між табором та містом, коли зупинив свій «рейнджер». Відчинив дверцята й випав на степову траву. Електромагнітний пістолет ще не вихолов після двох пострілів і трішки зігрівав йому бік, розпросторюючи запах озону. «Ще раз я приїду сюди. А може, два. Потім назавжди забуду цю дорогу», — не промовив, а безгучно прохрипів він сам до себе. І йому схотілось заплакати. «Хтось із них урятував мені життя. З ними — мій ліпший друг. А я нічого не можу для них зробити…»

Високо-високо в небі скрекотав патрульний вертоліт. Він почув, що в машині спрацювала сигналізація.

«Усім, усім! У внутрішній зоні виявлено автомобіль «рейнджер», сигнал у відповідь не подає. Всім групам мобільного реагування, у квадраті 4–2 виявлена…»

Він підвівся, дістав із кабіни мікрофон радіопередавача:

— Відміняйте тривогу! Борт… — позирнув угору, ледве розібрав цифри та літери вертольота, — ПН-19, відміняйте тривогу. Говорить «рейнджер». Тут науковий співробітник Томпсон. Здійснюю приладову розвідку міських околиць.

— Ваш особистий пароль?

Він назвав.

— Співробітнику Томпсоне, чому у вас не працює маяк радіовиявлення?

— Його сигнал діє на роботу датчиків геолокації, — вигадав він і сам скривився від такої невдалої побрехеньки. Але вертольотчик не дуже був ознайомлений із геофізикою.

— Хай вам щастить, Томпсоне. До повернення! Скрекотання вертольота затихало віддаляючись.

Він сів у кабіну, довго-довго і непорушно просидів, упавши обличчям на кругле холодне стерно та відганяючи від себе будь-яку думку. Нікуди: ні на базу, ні до міста — повертатись йому не хотілося.

Дійові особи та декорації:

Іванов, Кліщ, Кліщоїд, Піщаник,

Епізодичні персонажі,

Зелений ліс, Чорні гори, Шакалячі ворота, Степова напівпустеля

Кліщ учепився за Іванова дуже спритно. Можна сказати, з розгону. Відірвався від деревного стовбура та й стрибнув. І втрапив точно в ліве плече Іванова, котрий саме біг. Іванов здригнувся, скривився. Він відчув сильний біль. А ще відчув, що рукав його куртки та шкіру відтягувало щось важке. Але зупинятись йому було ніколи. Гупання чобіт, прокляття, донесені до нього вітром, не дозволяли навіть перевести подих. Вирішив розібратися з кліщем трохи згодом. І наддав ходи. На бігу кілька разів смикнув плечем і покрутив у повітрі лівою рукою, наче пропелером. Кліщ витримав цей струс мужньо.

Гонитва за ним припинилася після того, як Іванов виринув із лісопосадки. Він навіть не сподівався, що йому так швидко дадуть спокій. Очевидно, переслідувачі не знайшли надто поважною причину, яка примусила ганятися за ним, тому вирішили не заглиблюватися в степову напівпустелю. Йому ще кричали щось навздогін. Голосно ляснуло кілька пострілів. Їхнє відлуння перестрибнуло через Іванова та й полетіло вперед безмежним жорстким покривалом степу, по якому ще належало пройти й Іванову. На постріли Іванов не озирнувся. Ті, які бігли за ним, перестали існувати для нього, тільки-но припинили гонитву. Інше діло — кліщ. Той висів у нього на рукаві й роздувався просто на очах, перетворюючись на пружну червону грудку. Плече пекло вогнем. У ньому немовби ожив та заворушився отруйний хробак. Іванов узяв кліща двома пальцями й спробував одірвати. Біль був нестерпний, а зрушення — аж ніякого. Тоді він заходився викручувати бридкого паразита, як шуруп, за годинниковою стрілкою, а потім — у зворотному напрямку, — ефект нульовий. «Кажуть: нібито ті кровопивці бояться вогню». Понишпорив у кишенях — запальнички не було. Щосили луснув себе по лівому плечу кулаком. Кліщ пружно запульсував од удару. Але, всупереч сподіванню, не репнув. «А щоб тебе!» Арсенал засобів боротьби з кліщем було вичерпано. Іванов сплюнув крізь зуби й прискорив ходу. А йти йому треба було далеко. Шкодував нової куртки; мабуть, коли він упорається з цією паршивою малиновою тварюкою, відіпрати її не пощастить, та й де прати від крові? Ще більше жаль було себе. Степ здавався безмежним. Фактично, він таким був. Поодинокі оази. Міста, які слід було обминати. Комусь він, може, й подобається, цей степ, але людину, котра зростала серед зелених лісів та прозорих озер, його краса не хвилює. А головне, якщо не йти по дорозі, а второваних шляхів поблизу не було, то заблукати в тому степу дуже легко.

Іванов глянув на годинник. Тоді перевів погляд на електронний компас-курсограф. Зір зачепився за налиту червону