Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд
Фрідріх добре знав, як це її стомлює. Пророкуючи, вона незмінно втрачала сили і ставала ніби відособленою від світу. І не бачила більше нічого.
Але сьогодні відчувалася якась недомовленість. Алтея змахнула кистю руки і кинула камені на дошку з тою ж легкістю і витонченістю, які були властиві Фрідріху при роботі з повітряними золотими пелюстками. Гострокінцеві, темні, різні за формою камінчики з шурхотом покотилися по дошці, по позолоченій Благодаті.
За довгі роки, проведені разом, Фрідріх тисячу разів бачив, як вона кидає свої камені. Безліч разів він, як і відвідувачі, намагався зрозуміти закономірність розкладу. І ніколи у нього не виходило. А у Алтеї — завжди.
Вона бачила сенс там, де простий смертний бачив лише випадок. У відкритому її очам розташуванні камінчиків вона бачила смутні знаки, розшифрувати які могла лише чаклунка. Адже це були магічні образи…
Навіть саму дію — кидок каменів — неможливо провести кожен раз однаково. Падаючі камені зачіпають сили, які говорять лише з чаклунками, з тими, хто має дар. По випадковому візерунку Алтея могла прочитати магічний потік, текучий крізь світ життя і навіть, як побоювався Фрідріх, крізь світ смерті, хоча вона ніколи і не говорила про це.
І хоча вони були дуже близькі душею і тілом, в цьому полягало єдине, що вони в своєму житті не могли поділити.
Знову каміння покотилися по дошці. Один зупинився точно в центрі. Два — на протилежних сторонах квадрата, там, де квадрат торкався зовнішнього кола. Ще два закінчили свій рух там, де квадрата торкалося внутрішнє коло. Два останніх лягли і зовсім за зовнішнім колом, що символізувало пекло. Спалахнула блискавка, через кілька секунд пролунав удар грому. Фрідріх недовірливо дивився на дошку. Його вразило те, що кинуті випадковим чином камені зупинилися в тих же точках Благодаті. Він ніколи не бачив, щоб вони повторювали своє колишнє розташування.
Алтея теж уважно дивилася на дошку.
— Ти бачила коли-небудь щось подібне? — Запитав він.
— Боюся, так, — зітхнувши, сказала вона, згрібаючи камені граціозними пальцями.
— Невже? — Він був упевнений, що згадав би такий незвичайний факт. — І коли ж це було?
Алтея знову перемішувала камені в долонях.
— Чотири попередніх кидка. Цей був п'ятим. Кожен камінь лягає точно на те ж саме місце, яке займав в минулий раз.
І знову вона кинула камені на дошку.
У цей момент небо, здавалося, розверзлось. На дах обрушилися потоки дощу. Будинок немов здригнувся. Фрідріх мимоволі глянув на стелю і лише потім подивився, як котяться по дошці камені.
Рух першого завершився точно в центрі Милосердя.
Блиснула блискавка…
Решта камені — один за іншим — зупинилися на тих же місцях, що й минулого разу.
— Шість разів поспіль, — голосно зітхнувши, сказала Алтея. Грянув грім…
— Шість разів, — повторила Алтея. Фрідріх не знав, кому вона це сказала — йому чи собі.
— Але перші чотири кидки були для тієї жінки, Марджері. Ти ж їй пророкувала.
Навіть для нього самого останні слова прозвучали швидше як виправдання, а не аргумент.
— За передбаченням приходила Марджері, — вимовила Алтея. — Але з цього зовсім не випливає, що камені відповідали їй. Камені вирішили, що пророкування призначене для мене.
— І що це означає?
— Поки що нічого, — відповіла дружина. — Просто ще рано. Поки це не більше ніж грозова хмара на горизонті. Камені ще можуть сказати, що гроза нас мине.
Фрідріх спостерігав, як вона збирає камені, і його не відпускало передчуття близької небезпеки.
— Досить, дорога, тобі треба відпочити. Чому ти не хочеш, щоб я допоміг тобі піднятися? Давай, я приготую поїсти.
Він дивився, як вона скинула з дошки останній камінь — той, що лежав в центрі.
— Відклади їх ненадовго. Я приготую тобі гарячий ароматний чай.
Ніколи раніше він не думав про камені як про щось зловісне. Тепер йому здавалося, що камені якимось чином накликають на них з Алтеєю небезпеку.
Він не хотів, щоб вона знову робила кидок.
Він опустився на підлогу поруч з нею:
— Алтея…
— Тихіше, Фрідріх, — сказала вона, і в її рівному голосові не було ні роздратування, ні докору, тільки необхідність.
Дощ забарабанив по даху з новою силою. Каскади ревучої води вимивали в землі промоїни. Темряву за вікном прорізали рідкісні спалахи блискавки.
Фрідріху здавалося, що шерех каменів звучав, як голоси говорячих з Алтеєю мертвих. Вперше за все спільне життя він відчув до лежачих в її руках семи каменів неясну ненависть. Як до коханця, що прийшов, щоб узяти її…
Сидячи на своїй подушці, Алтея знову кинула камені на Милосердя. Вони знову покотилися по дошці, і вона знову, спостерігала за ними, напружено, мовчки, з незрозумілих смиренністю. І вони зупинилися на тих же місцях. Напевно, вона здивувалася б, впади вони інакше.
— Сім, — прошепотіла вона. — Сім разів по сім каменів.
Гулко вдарив грім, ніби висловив досаду духів пекла.
Фрідріх опустив руку на плече дружини. Щось входило в їх будинок, щось вторгалося до них в життя. Фрідріх не бачив нічого, але знав, що воно вже тут. Він відчув смертельну знемогу, неначе тягар прожитих років разом навалилася на нього, відразу ж постаривши. Йому здалося, що він відчув дещицю того, що Алтеї доводилося відчувати кожен раз. І це була зовсім не втома після передбачення…
Він здригнувся при думці про тягар постійного життя в настільки емоційно насиченому просторі. Його світ, робота по золоту, здавалися настільки простими і щасливими, повними невідання про бурхливі водоверті діючих навколо сил.
Найгіршим було те, що він не міг захистити дружину від невидимої загрози. У цій ситуації він був безпорадним.
— Алтея, що це все означає?
Вона не ворухнулася. Довго дивилася на темні камені, що лежать на