Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

Її руки ще міцніше стиснули його шию.

— Один з чотирьох каменів-захисників, — прошепотіла вона, — це я.

Фрідріх повернувся і, широко розкривши очі, подивився на дошку, де все ще лежали камені. І рот його широко розкрився: він побачив, як один з чотирьох розкришився в порошок.

Алтеї і дивитися було не потрібно.

— У числі чотирьох була моя сестра, — сказала вона. Фрідріх заколисував її на руках, а вона плакала від горя.

— А тепер нас залишилося троє.

Дженнсен вибралася з людського потоку, прямуючого по південній дорозі. Притиснувшись до Себастяна, вона ховалася за його широкою спиною від вітру. Часто їй хотілося просто згорнутися калачиком на замерзлому узбіччі і заснути. Живіт зводило від голоду. Коли Расті починала хвилюватися, Дженнсен, опановуючи ситуацією, перехоплювала поводи ближче до вудил. Бетті трималася поближче до стегна Дженнсен, шукаючи підтримки. Коза стерла копита, і іноді рухомий повзучий натовп починала її злити. Тоді Дженнсен погладжувала товстий бочок кози, і Бетті негайно приймалася помахувати хвостиком. Вона дивилася знизу вгору на Дженнсен, висувала язика, щоб швидко лизнути в морду Расті, а потім присідала, намагаючись прилягти на ногах Дженнсен.

Рука Себастяна, ніби захищаючи, лежала на плечі дівчини. Він дивився на фургони, вози і людей, що рухаються у напрямку до Народному Палацу. Гуркіт проїжджаючих фургонів, людський гомін і сміх, човгання підошов і стукіт кінських копит — все змішувалося в однорідний гул, який іноді прорізався брязкотом металу і ритмічним скрипом коліс. Все це тонуло в хмарі пилу, запах їжі змішувався з потом людей і тварин, залишаючи на язику Дженнсен мерзенний присмак.

— Про що ви думаєте? — Тихим голосом запитав Себастян.

Далеко попереду холодний світанок заливав прямовисні скелі величезного плато палаючим рожевим світлом. Здавалося, скелі піднімаються на тисячі футів над Азерітськими рівнинами, але людина змусила їх піднятися ще вище.

Це було місто, що лежить на плато, — тисячі дахів, обгороджених міцними стінами, були об'єднані в величезний конгломерат. Мармурові споруди, які підносилися над містом, вже освітлювало холодне зимове сонце.

Мати відвезла Дженнсен звідси, коли та була ще маленькою. І пам'ять дитинства, що жила в ній, не підготувала її доросле сприйняття до розкоші Палацу. Серце Д'хари стояло над безплідною рівниною гордо, благородно і непереможно. На її велич лягало тінню тільки одне: це був родовий замок лорда Рала.

Дженнсен провела рукою по обличчю, на мить закривши очі і намагаючись відігнати стукаючий в скронях біль — ознаку близькості лорда Рала.

Подорож була важкою і виснажливою. І коли вони ставали ввечері на нічліг, Себастян під покровом темряви ходив на розвідку, а Дженнсен починала розбивати табір. Кілька разів супутник приносив лякаючі новини: переслідувачі знаходилися дуже близько. Незважаючи на втому і сльози розчарування, доводилося збирати речі і знову вирушати в дорогу…

— У нас була причина прийти сюди, — сказала Дженнсен. — І тепер не варто втрачати мужність.

— Це остання можливість її втратити, — зауважив Себастян.

Дженнсен вдивлялася в його уважні голубі очі, в яких і без слів читалася відповідь: знову кинутися в текучий по дорозі людський потік. Бетті схопилася на ноги, уважно спостерігаючи за натовпом і все сильніше притискаючись до лівої ноги Дженнсен. Себастян встав з іншого боку.

Літня жінка, що сиділа на возі, запитала Дженнсен:

— Допомогти продати козу, люба?

Дженнсен тримала в одній руці і мотузку, до якої була прив'язана Бетті, і повід Расті, а іншою притримувала капюшон плаща, захищаючись від поривів холодного вітру. Посміхнувшись, вона заперечливо похитала головою. Жінка посміхнулася у відповідь і поїхала далі. І тут Дженнсен побачила на возі оголошення: «Продаж ковбаси».

— Пані! А зараз ви ковбасу продаєте?

Жінка зупинила коня, повернулася, зняла кришку з каструлі, яка була щільно загорнута в ганчірки і ковдри, і вийняла з неї кільце жирної ковбаси.

— Свіжа, тільки сьогодні зварена. Купуватимете? Пенні сріблом, і ми розійдемося.

Дженнсен рішуче кивнула головою, і Себастян вручив жінці необхідну суму. Та розрізала кільце надвоє і дала половину Дженнсен. Ковбаса була чудесно-теплою. Дівчина «проковтнула кілька шматків, практично не жуючи. Нарешті з'явилася можливість втамувати цей страшний голод. І тільки тепер вона змогла оцінити смак ковбаси.

— Чудово! — Заявила вона торговці. Та посміхнулася, здавалося, навіть не здивувавшись компліменту. І тоді Дженнсен запитала:

— Ви, випадково, не знаєте жінку на ім'я Алтея?

Себастян крадькома кинув погляд на людей, крокуючих поруч. Торговка, зовсім не здивована питанням, нахилилася до Дженнсен:

— Вам потрібно пророкування?

Недовго страждаючи сумнівами, Дженнсен вирішила, що буде краще підтвердити припущення співрозмовниці.

— Так, саме так… Ви не знаєте, де її можна знайти?

— Дорога, саму Алтею я не знаю, але знайома з її чоловіком, позолотником Фрідріхом. Він приїжджає деколи в Палац продавати свої вироби.

Схоже, що більшість людей, що піднімаються по дорозі, збиралися продавати свої товари. Дженнсен смутно пам'ятала, що Палац і в її дитячі роки був жвавим торговим центром: кожен день юрби людей продавали там все, що завгодно — від їжі до ювелірних виробів. У більшості міст, біля яких Дженнсен жила в наступні роки, був спеціальний ринковий день. Однак у Народному Палаці торгівля йшла щоденно. Якось мати брала її, збираючись купити щось їстівне, а одного разу вони ходили за матеріалом на сукню.

— Не могли б ви нам підказати, як знайти цього Фрідріха?

Жінка вказала прямо на Палац:

— У Фрідріха невеликий намет на ринку. На самому верху. Думаю, вам буде потрібно запрошення, щоб зустрітися з Алтеєю. Раджу поговорити з Фрідріхом.

Себастян поклав руку на плече Дженнсен і запитав, перехилившись через неї:

— Нагорі?

Жінка кивнула:

— Нагорі, в Палаці. Сама я туди не піду.

— А де ж ви продаєте ковбасу? — Запитав він.

— Я їжджу вздовж дороги,