Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

щось, про що ніколи не чув жоден натураліст чи палеонтолог. За розміром вони були близькі до людини низького зросту, а їхні передні кінцівки закінчувалися невеликими і явно гнучкими стопами, подібно до того, як людські руки закінчуються долонями і пальцями. Та найдивнішими все ж були їхні голови, які своїм виглядом руйнували всі закони природи. На світі не існує нічого, з чим можна порівняти ці створіння — мені водночас спали на думку кіт, бульдог, міфічний сатир і людина. Навіть сам Юпітер не міг би похизуватися таким широким і опуклим чолом, проте роги, відсутність носа і крокодиляча щелепа не дозволяла віднести ці створіння до будь-яких відомих видів. Деякий час я сумнівався щодо справжності цих мумій, підозрюючи, що вони могли бути рукотворними ідолами; та скоро дійшов висновку, що насправді вони були представниками якихось надзвичайно давніх видів, які населяли безіменне місто. На довершення їхньої гротескності, більшість із них була щедро прибрана у коштовні тканини і рясно вкрита золотими прикрасами, коштовним камінням і невідомими мені блискучими металами.

Ці плазуни, очевидно, були надзвичайно значущими, бо серед фантастичних фресок на стінах і стелі переважали їхні зображення. Напрочуд майстерно художник намалював їх у їхньому власному світі, де міста і сади були спроектовані і підлаштовані під їхні розміри; і мене не полишала думка про те, що вся їхня історія у зображеннях була алегоричною, відбивала еволюцію того народу, який їм поклонявся. Я вирішив, що ці створіння були для жителів безіменного міста тим самим, чим були вовчиця для Рима чи якась тотемна тварина для племені індіанців.

Залишаючись при цій думці, я вважав, що можу прослідкувати дивовижну історію безіменного міста, легенду могутньої приморської столиці, що володіла світом ще до того, як із морських хвиль піднялася Африка, і її боротьбу з пустелею, яка насувалася на родючу долину, коли відступило море. Я бачив її війни і перемоги, її негаразди і поразки і, нарешті, жахливу битву проти пустелі, коли тисячі її мешканців — алегорично представлених у вигляді химерних рептилій — були змушені прорубати крізь скелі шлях, який дивовижним чином привів їх до іншого світу, про який розповідали їм пророки. Всі ці сюжети поставали переді мною яскравими і реалістичними, і зв’язок зображень із жахливим спуском, який я здійснив, був беззаперечний. На деяких я навіть упізнав пройдений мною шлях.

Просуваючись коридором до яскравішого світла, я помітив зображення пізніших подій — відхід народу, який протягом десяти мільйонів років населяв безіменне місто і долину навколо нього; людей, чиї серця краялися, коли вони покидали свою батьківщину, де їхні пращури, що були колись кочівниками, поселилися на зорі земної юності і вирубали у недоторканій скелі ці доісторичні храми, в яких ніколи не змовкали молитви. У яскравішому світлі я міг краще роздивитися зображення, і все ще вважаючи, що химерні рептилії — це алегоричні образи колишніх мешканців, я розмірковував про звичаї безіменного міста. Багато що здавалося незрозумілим і непоясненним. Цивілізація, яка мала власне письмо, очевидно, піднялася до вищого рівня, ніж пізніші єгиптяни і халдеї, і все ж тут були певні прогалини. Я не міг, до прикладу, знайти жодного зображення смерті чи похоронного ритуалу, окрім тих, що стосувалися воєн, насильства і моровиці; мене цікавила причина такого замовчування природної смерті. Здавалося, що вони як розраду плекали ілюзорний ідеал земного безсмертя.

Найбільшою мальовничістю й химерністю відрізнялися зображення у кінці проходу; панорама покинутого і зруйнованого безіменного міста контрастувала із дивним новим царством чи раєм, до якого весь народ прокладав собі шлях крізь скелю. На цих зображеннях місто і пустельна долина завжди поставали у місячному сяйві, поруйновані стіни огортав золотий німб, немов натякаючи на бездоганну розкіш давніх часів, які вдалося так майстерно передати художникові. Сцени райського життя були настільки пишні, що у них важко було повірити; вони зображали невідомий світ незгасного світла, з величними містами і неземними пагорбами та долинами. Мені здалося, що на останніх фресках стала помітна творча криза художника. Виконання малюнків було менш досконалим, і вони стали значно химернішими навіть за найбезглуздіші з попередніх сюжетів. Вони ніби ознаменовували поступовий занепад стародавньої раси і водночас її зростаючу злість на зовнішній світ, з якого її витіснила пустеля. Фігури людей, постійно зображуваних у подобі священних рептилій, поступово зменшувалися, хоча їхній дух, що витав над руїнами у вигляді місячного світла, тільки розростався. Змарнілі священики — рептилії в ошатних вбраннях — насилали прокляття на принесене ззовні повітря і на всіх, хто ним дихав; і одна жахлива фінальна сцена зображала примітивного чоловіка, либонь, першожителя давнього Ірема, Міста Колон, розірваного на шматки представниками прадавнього народу. Я згадав, як араби бояться безіменного міста, і зрадів, бо на цьому моменті фрески закінчувалися і далі прохід продовжувався голими сірими стінами і такою ж стелею.

Споглядаючи історичні сюжети на фресках, я наблизився до кінця низького проходу і нарешті побачив величезні ворота, крізь які пробивалося світіння. Підповзши до них, я скрикнув від невимовного здивування, викликаного тим, що постало за воротами; замість інших, яскравіше освітлених кімнат там була лише безмежна порожнеча, наповнена однорідним сяйвом — таким, яке бачить людина з вершини Евересту, поринувши поглядом в океан сонячного проміння. Прохід позаду мене був такий тісний, що я не міг випростатися, а попереду лежало неосяжне підземне сяйво.

Вихід з печери закінчувався майданчиком, з якого в ту безодню вели сходи — численні маленькі східці, такі самі, як у тих чорних коридорах, які я вже проходив, — тож я спустився на кілька футів, і все навколо поглинув сліпучий туман. Біля лівої стіни проходу, оздоблені фантастичними барельєфами, височіли масивні мідні двері, здатні повністю ізолювати цей ясний світ від скельних проходів і склепів. Я поглянув на сходи і раптом побоявся на них ступати. Мені не вдалося відчинити мідних дверей. Тоді я ліг на кам’яну підлогу, і навіть у цій смертельній утомі мене не залишало сум’яття шалених думок.

Поки я лежав із заплющеними очима і роздумував над побаченим, у моїй пам’яті яскраво поставали речі, які я краєм ока помітив на фресках, — сцени з життя безіменного міста за часів його розквіту, родючість долини навколо нього і віддалені землі, з якими вели торгівлю міські купці. Мене бентежила якась метафізична прикметність алегорії плазунів і те, що її настільки ретельно дотримувалися у зображенні такої важливої історії народу. На фресках безіменне місто поставало пропорційним до розмірів рептилій. Я дивувався, наскільки ж воно було величним, і раптом згадав деякі незвичні особливості, які я помітив серед руїн. Насамперед мене цікавило те, чому стелі у храмах і підземному коридорі були такі низькі, хоч і їх, поза сумнівами, вирубали такими з пошани до божественних рептилій, що там ушановані; при цьому їхні прочани були змушені ставати на коліна. Скоріш за все, давніші обряди передбачали плазування як наслідування рухів тих створінь. Утім, жодна релігійна теорія не змогла б переконливо пояснити, чому горизонтальний прохід цього жахливого спуску був такий самий низький, як і храми, — чи навіть нижчий, бо у ньому, навіть стоячи на колінах, неможливо випростатися. Згадавши про химерних рептилій, огидні мумії яких були настільки близько від мене, я знову відчув напад страху. Асоціації, що виникають у процесі мислення, бувають дуже вигадливі, і я зіщулився від думки, що крім того примітивного бідолахи, якого