Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

аби прослідкувати, звідки він з’явився; невдовзі я зрозумів, що він дув із чорного входу до храму, розташованого далеко з південного боку, так що звідси його майже не було видно. Я важко брів до храму через густу хмару піску, і коли наблизився до нього, то побачив, що він більший, ніж інші, а прохід до нього, здавалося, був значно менше засипаний піском. Я вже збирався було увійти, аж подув сильний холодний вітер і мало не загасив мій смолоскип. Він несамовито шмагав і зловісно завивав у темному проході, здіймаючи пісок і розвіваючи його серед таємничих руїн. Потроху вітер вщухав, а пісок улягався, доки врешті-решт усе довкола знову стало спокійним; та я відчував чиюсь незриму присутність між примарними руїнами міста, і коли поглянув на місяць, мені здалося, що він дрижить, ніби відображення у неспокійній воді. Важко передати словами, наскільки я був наляканий, та все ж страх не притлумив моєї жаги до відкриттів; тож як тільки вітер ущух, я увійшов до тієї темної ущелини, з якої він виривався.

Як я зауважив ззовні, цей храм був більшим за ті, у які я проникав раніше; імовірно, це була природна печера, якщо у ній гуляли вітри, які з’являлися невідомо звідки. Я міг там стояти на повен зріст, але, втім, побачив, що камені і вівтарі були такими ж низькими, як і в інших храмах. На стінах і стелі я нарешті вперше помітив сліди образотворчого мистецтва первісних людей — дивні нашарування фарби, яка вже вицвіла і обсипалася; із захопленням я роздивлявся плетиво різьблених візерунків на двох розташованих там вівтарях. Піднявши смолоскип над головою, я освітив склепіння і подумав, що воно було занадто правильної форми, щоб мати природне походження. Я дивувався, наскільки вправними інженерами були ці доісторичні каменярі.

Тоді яскравий спалах світла смолоскипа відкрив мені те, що я шукав, — вхід до тих самих віддалених ущелин, аж раптом повіяв вітер, і я мало не знепритомнів, коли побачив, що це був невеликий, вочевидь рукотворний висічений у скелі прохід. Я просунув туди смолоскип і побачив чорний тунель, під низькою склепінчастою стелею якого вели донизу численні маленькі грубо вирубані східці. Ці сходи я завжди бачитиму у снах, відколи мені відкрилася їхня таємниця. Тоді ж я навіть не знав, як їх назвати — сходами чи просто приступками, що стрімко збігали вниз. У моїй голові снували божевільні думки, мені здавалося, що над пустелею проносилися слова і попередження аравійських пророків, що линули із заселених людьми земель до безіменного міста, куди ніхто не наважувався ступити. Проте мої сумніви тривали всього мить, а тоді я ступив у прохід і почав обережно спускатися сходами, ніби на драбині намацуючи ногою кожну сходинку.

Такий спуск може примаритися тільки у нічному страхітті або наркотичному сп’янінні. Вузький прохід, немов якийсь таємничий закинутий колодязь, безконечно вів униз, і смолоскип, який я тримав над головою, не міг освітити глибокого провалля, в яке я спускався. Я втратив відчуття часу і забув поглядати на годинник, хоча мене жахала думка про те, яку відстань я долаю в цьому тунелі. Бувало, спуск ставав то пологим, то стрімкішим, іноді міняв напрямок, а одного разу я натрапив на довгий низький протяглий прохід, у якому мені довелося буквально повзти ногами вперед, тримаючи факел за головою у витягнутій руці. Там не було місця навіть для того, щоби стати на коліна. Далі сходи знову стали крутими, і я продовжував цей спуск без кінця-краю, аж раптом мій смолоскип погас. Думаю, я тоді навіть нічого не помітив, тому що коли це виявив, то все ще тримав його високо над головою, ніби він і досі горів. Мене вивело з рівноваги відчуття чогось дивного, невідомого — того, що змусило мене блукати по землі і шукати далекі, стародавні місця, куди звичайним людям не потрапити.

У темряві моя уява породжувала яскравий потік видінь і фрагментів омріяних демонічних пізнань, сентенції божевільного Альхазреда, уривки апокрифічних нічних жахів Дамаска і ганебні рядки з химерного Image du Monde[44] Ґотьє де Метца[45]. Я повторював дивні вирази, бурмотів щось про Афразіаба[46] і демонів, які пливли з ним уздовж Окса[47]; раз по раз наспівував фразу з однієї з казок Лорда Дансені[48]: «всепоглинаюча чорнота безодні». Одного разу, коли сходи несподівано стрімко пішли вниз, я почав цитувати Томаса Мура [49]монотонним наспівом, аж доки мені самому не стало моторошно від цих рядків:

Осердя темряви пречорне,

Як відьомський казан, що повний

Зіллям затемнення від повні.

Схилившись у безодні пащу,

Щоб відшукати шлях, побачив,

Аж доки досягає зір,

Гладкі як скло, як віск блискучі

Чорні краї глибоких стін:

Звідтіль Смертельне Море люто

Вихлюпує смолистий плин.

Здавалося, що час зупинився, аж раптом я знову відчув під ногами рівну підлогу. Я опинився у приміщенні дещо вищому за кімнати у двох менших храмах, що були на неймовірній відстані наді мною. Я не міг стати на повен зріст, але, стоячи на колінах, міг випростатися, і у темряві почав навгад плазувати у різні боки. Скоро я зрозумів, що опинився у вузькому проході, вздовж якого стояли дерев’яні скрині зі скляними віками. Мене змусила здригнутися сама лише думка про те, що може ховатися за полірованим деревом і склом у цій палеозойській безодні. Скрині були, очевидно, навмисне розташовані обабіч проходу на однаковій відстані, вони були видовжені і лежали горизонтально, ніби домовини. Коли я спробував пересунути дві чи три скрині, виявилося, що вони були міцно прикріплені до підлоги.

Прохід виявився доволі довгим, тож я намагався просуватися швидше, але у мене це виходило настільки погано, що збоку, мабуть, виглядало вкрай жахливо; час від часу я наближався до стін проходу і обмацував їх, щоб упевнитися, що ні вони, ні скрині нікуди не звертають. Як людина, що звикла мислити образами, я майже забув про темряву, і моя уява малювала безкінечний одноманітний коридор зі скринями із дерева і скла, так ніби я його бачив навіч. І тоді на мить мене охопили емоції, які неможливо описати, і я насправді його побачив.

Не можу сказати, коли саме моя уява перетворилася на справжнє бачення; але попереду я розгледів світло, яке поступово яскравішало, і раптом збагнув, що бачу тьмяні обриси коридору і скринь, які проступали завдяки якійсь невідомій, неземній фосфоресценції. Спершу все здавалося достоту таким, яким я його й уявляв, оскільки світло було дуже слабке; та, шкутильгаючи і шпортаючись, я продовжив механічно рухатися вперед до світла і зрозумів, що порівняно з тим, що там було насправді, образи в моїй уяві — ніщо. Цей коридор був значно вишуканіше оздоблений, ніж храми у горішньому місті, — довершена пам’ятка найвеличнішого екзотичного мистецтва. Насичені, яскраві, зухвало фантастичні візерунки і зображення складалися у суцільну фреску, лінії і барви якої неможливо описати. Скрині були зроблені з дивної золотистої деревини, а віка — з тонкого скла, і всередині у них були муміфіковані фігури створінь, що своєю гротескністю перевершували навіть найхимерніші нічні жахіття.

Не можна дібрати слів, аби передати, наскільки вони були потворні. Їх можна порівняти хіба що з рептиліями, їхні тіла віддалено нагадували покруч крокодила і тюленя, але загалом це було