Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

деяку непропорційність, наділений своєрідною східною елегантністю, Роберт Джермін провадив життя вченого і дослідника. Він був першим, хто науково дослідив розлогу колекцію старожитностей, яку його божевільний дід привіз із Африки, і він же зробив свій рід таким самим уславленим в етнології, як і у першопрохідництві. У 1815 році сер Роберт одружився з донькою сьомого віконта Брайтгольма, і, на диво, його шлюб був благословенний аж трьома дітьми, хоча через фізичну і розумову неповноцінність наймолодшого і найстаршого ніколи не виводили на люди. Засмучений родинними негараздами, вчений шукав розради у роботі і здійснив дві тривалі експедиції у глиб Африки. У 1849 році його середульший син, Невіл, на диво відразливий, який, здавалося, поєднав у собі похмурість Філіпа Джерміна і гоноровитість Брайтгольмів, утік зі стриптизеркою, але, повернувшись наступного року, отримав прощення. До маєтку Джермінів він повернувся вдівцем і з немовлям на ім’я Альфред, якому одного дня судилося стати батьком Артура Джерміна.

Друзі казали, що розуму Роберта Джерміна зашкодив неперервний ланцюжок нещасть, але, скоріш за все, фатальну роль тут відіграв саме американський фольклор. Старий учений збирав легенди про племена Онґа, що мешкали побіля земель, де його дід, та й він сам, проводили дослідження, намагаючись знайти підтвердження неймовірним оповідкам сера Вейда про заселене дивними покручами загублене місто. Певна послідовність у химерних нотатках його предка дозволяла припустити, що уяву божевільного, ймовірно, підживлювали місцеві міфи. 19 жовтня 1852 року дослідник Семюел Сітон зазирнув до будинку Джермінів із підшивкою нотаток, зроблених серед племен Онґа, вважаючи, що деякі легенди про кам’яне місто білих мавп, над яким панує білий бог, можуть становити етнологічну цінність. Під час розмови він, скоріш за все, пригадав багато додаткових деталей, про які, втім, ми ніколи не дізнаємося, бо ця бесіда раптово призвела до низки жахливих нещасть. Коли сер Роберт Джермін вибіг з бібліотеки, то залишив там труп задушеного дослідника, і перш ніж його змогли втихомирити, заподіяв смерть усім трьом своїм дітям: тим двом, яких ніхто ніколи не бачив, і третьому сину, який намагався втекти. Невіл Джермін загинув, однак зумів захистити свого дворічного сина, якого, мабуть, старий безумець також включив до своїх планів на убивство. Сам сер Роберт, після кількох спроб самогубства і впертого небажання вимовити бодай слово, на другому році свого ув’язнення помер від інсульту.

Ще до свого четвертого дня народження Сер Альфред Джермін став баронетом, але його смаки ніколи не відповідали титулу. У двадцять років він приєднався до гурту артистів мюзик-холу, а у тридцять шість покинув жінку з дитиною, щоб подорожувати з американським цирком-шапіто. Кінець його був просто жахливий. Серед тварин у звіринці, з яким він мандрував, був здоровенний самець горили, дещо світлішого забарвлення, ніж звично; цілком сумирна істота, цим вона і заслужила прихильність циркачів. Ця горила надзвичайно вразила Артура Джерміна, і нерідко, розділені ґратами, вони годинами просто дивилися один одному в очі. Зрештою, Джермін попросив і отримав дозвіл тренувати тварину, вразивши і публіку, і колег своїми успіхами. Одного ранку у Чикаґо, коли Альфред Джермін з горилою проводили репетицію напрочуд вигадливого боксерського поєдинку, мавпа вдарила сильніше, ніж зазвичай, завдавши шкоди і тілу, і гідності тренера-початківця. Про те, що сталося потім, учасники «Найвеличнішого шоу на землі» не люблять говорити. Ніхто з них не чекав, що сер Альфред Джермін раптом заволає нелюдським криком, чи що він раптово накинеться на свого суперника, вхопить його обіруч, притисне до підлоги клітки і несамовито вчепиться зубами в його волохате горло. Горила спершу розгубилася, але ненадовго, і, перш ніж устиг втрутитися штатний дресирувальник, тіло, що належало баронетові, було до невпізнаваності понівечене.

II

Артур Джермін був сином Альфреда Джерміна і нікому не відомої співачки мюзик-холу. Коли чоловік і батько покинув сім’ю, мати привезла дитя до будинку Джермінів, де не було нікого, хто протестував би проти її присутності. Вона добре розуміла, що таке гідність шляхетної людини, а тому намагалася, щоб її син здобув найкращу освіту, на яку тільки можна було спромогтися в обмеженому фінансами становищі. Сімейні ресурси були більш ніж скупі, і будинок Джермінів поступово занепадав, але молодий Артур полюбив стару руїну з усім, що в ній було. Він не був схожим на жодного з Джермінів, що мешкали там раніше, бо він був поетом і мрійником. Дехто із сусідів, які чули оповіді про не бачену ніким португальську дружину старого сера Вейда Джерміна, заявляли, що то дається взнаки її латинська кров, але більшість людей лише тихенько підсміювались над його чутливістю до прекрасного, приписуючи цю його рису матусі з мюзик-холу, співачці невідомого походження. Поетична вишуканість Артура Джерміна була просто видатною і дуже контрастувала з його потворною зовнішністю. Більшість Джермінів мали невловимо дикі і відразливі риси, але Артур їх усіх перевершив. Важко описати його потворність чи порівняти її з чимось, але вираз обличчя, різкі кутасті риси і довжина рук викликали відчуття відрази у всіх, хто його вперше бачив.

Проте розум і вдача Артура Джерміна компенсували його зовнішність. Обдарований і освічений, він завоював найвищі нагороди в Оксфорді і, здавалося, спокутував інтелектуальну опалу свого роду. Хоч він і був радше поетом, аніж науковцем, все ж планував продовжити роботу своїх предків у галузі африканської етнології і праісторії, до того ж до його послуг була насправді неймовірна, хоч і дивна колекція сера Вейда. Артур, з його дивовижним розумом, часто розмірковував про доісторичні цивілізації, в які так беззастережно вірив божевільний дослідник, і ладен був оповідати історію за історією про мертве місто у джунглях, згадуване у листах і нотатках останнього. Що ж стосується безіменної, загубленої раси лісових покручів, то до них він відчував якусь дивну суміш жаху і прихильності, розмірковуючи над їхнім можливим походженням, і все намагався знайти розгадку серед останніх даних, зібраних його прадідом та Семюелем Сітоном серед племен Онґа.

У 1911 році, після смерті матері, сер Артур Джермін вирішив цілковито віддатися своїм дослідженням. Продавши частину маєтку, щоб отримати необхідні кошти, він спорядив експедицію і відплив у Конґо. Найнявши за домовленістю з бельгійською владою провідників, він провів рік у краях Онґа та Кан, де знайшов свідчення, що перевершували найсміливіші його очікування. Серед канійців був старезний вождь на ім’я Мвану, який мав не лише дуже добру пам’ять, але був наділений винятковим розумом і знав дуже багато старих легенд. Цей старий підтвердив кожнісіньку оповідь, яку чув Джермін, додавши власні описи кам’яного міста і білих людиноподібних мавп, про яких уже було згадано.

За словами Мвану, кам’яного міста, як і покручів, більше не існувало, багато років тому їх знищило войовниче плем’я Н’банґу. Це плем’я, зруйнувавши більшість споруд і перебивши мешканців, забрало із собою мумію богині, за якою, власне, вони і прийшли; це була біла мавпа-богиня, якій поклонялися дивні істоти і яка, за конґолезькими віруваннями, була схожа на принцесу, що колись правила цими істотами. Що то були за білі мавпоподібні створіння, Мвану не мав уявлення, але думав, що то вони збудували місто, яке тепер лежало в руїнах. Джермін не міг сформувати жодної гіпотези, але завдяки ретельним розпитуванням почув вельми живописну легенду про цю муміфіковану богиню.