Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

Того вечора, коли я дістався замку, Баррі розповів, що то саме через болота почалися всі проблеми. Я прибув до Кілдеррі літнім вечором, коли золото неба підсвічувало зелень пагорбів і гаїв, синяву боліт, на далекому острівці серед яких сліпучою білизною мерехтіли дивні і дуже давні руїни. Захід сонця був прекрасний, але селяни з Беллілоха все попереджали мене, щоб я остерігався, казали, що на Кілдеррі лежить прокляття, тож я ледь не здригнувся, побачивши, як призахідна заграва окропила високі вежі замку. Баррі послав за мною авто, яке чекало мене на станції Беллілох, бо Кілдеррі стояв оддалік залізниці. Селяни сахались і від авто, і від його водія з півночі, але, зблідлі, пошепки зверталися до мене, коли дізнавалися, що я їду у Кілдеррі. І того вечора, коли ми з ним уже зустрілися, Баррі розповів чому.

Селяни втекли з Кілдеррі, тому що Деніс Баррі збирався осушити великі болота. Попри всю його любов до Ірландії, Америка наклала на нього свій відбиток, тож він не міг знести такого марнотратства щодо чудових земель, з яких можна було зрізати торф і відкрити родючі ґрунти. На нього не вплинули легенди і забобони Кілдеррі, і він лише посміявся, коли селяни спершу відмовились допомагати, а тоді, побачивши, що рішення хазяїна незламне, прокляли його і з усім своїм хатнім скарбом повернулися назад у Беллілох. У свою чергу, він найняв робітників з півночі, а коли і слуги втекли, він їх теж замінив. Але Баррі було самотньо серед чужинців, тож він попросив мене приїхати.

Коли я почув, які страхи віднадили люд від Кілдеррі, то реготав так само гучно, як і мій друг, бо ці страхи були божевільні, несосвітенні і цілком абсурдні. Вони були пов’язані з якоюсь безглуздою легендою про болота і про зловісного духа-охоронця, який мешкає у дивних і дуже давніх руїнах на далекому острівці, який я бачив у променях вечірнього сонця. Ходили чутки про танці вогнів у місячному сяйві, про холодні вітри, що віяли теплими ночами, про почвар, зодягнених в біле, що линуть над водами боліт, про примарне кам’яне місто глибоко під болотистою поверхнею. Але найпоширенішим з диких забобонів і заразом прийнятим за абсолютну істину була віра у прокляття, яке спіткає кожного, хто насмілиться потривожити або спробує осушити ці широкі червонясті тванища. Є таємниці, казали селяни, які мають залишатися таємницями, які існували ще, звідколи чума прийшла на дітей Партолана у ті славетні часи, що передують історії. У Книзі Завойовників сказано, що всі ці нащадки греків померли і поховані у Таллаті, але старці Кілдеррі розповідають, що над одним містом зглянулися, його врятувала заступниця, місячна богиня, а лісисті пагорби сховали його тоді, коли немедійці припливли зі Скіфії на своїх тридцяти кораблях[50].

Отакі неймовірні байки і змусили селян залишити Кілдеррі, тож коли я їх почув, то геть не здивувався, що Деніс Баррі знехтував ними. Втім, його неабияк цікавили старожитності, тож він запропонував ретельно дослідити болота відразу після їх осушування. Він часто навідував білі руїни на острівці. Очевидно, вони були дуже давні, а обрисами мало скидалися на типово ірландські руїни, але надто сильне руйнування не давало змоги уявити, як вони виглядали у часи своєї величі. Однак у будь-який момент можна було починати дренажні роботи, тож робітники з півночі збиралися здерти із заборонених боліт їхні шати зеленого моху і червоного вересу, знищити маленькі струмочки з мушлями на дні і тихі, оточені чагарником блакитні плеса й заводі.

Коли Баррі закінчив мені все це оповідати, я вже клював носом, бо денні мандри мене стомили, а оповідь хазяїна затяглася до глибокої ночі. Слуга показав мені мою кімнату у віддаленій вежі, з вікон якої було видно село і луку на краю боліт, та й самі болота, тож у світлі місяця я міг бачити тихі дахи, з-під яких втекли селяни і під якими тепер мешкали робітники з півночі, а ще парафіяльну церкву, увінчану старовинним шпилем, а ген далеко, за похмурими болотами — далекі давні руїни на острівці, які сліпуче сяяли. Щойно я задрімав, мені, здається, почулися слабкі звуки з далечини; дикі і схожі на музику, вони сповнили мене незбагненним захватом, що забарвив мої сни. Та тільки-но я прокинувся наступного ранку, зрозумів, що то був лише сон, бо видива, які я бачив уві сні, були чарівніші за будь-яке звучання нічних сопілок. Вражений почутими від Баррі легендами, мій розум уві сні блукав довкола пишного міста на зеленій рівнині, з мармуровими вулицями і статуями, палацами і храмами, барельєфами і написами на стінах — все у величі і красі того міста промовляло, що це Греція. Коли я оповів Баррі цей сон, ми обоє над цим посміялися; я, втім, сміявся гучніше, бо він був стурбований через своїх робітників з півночі. Вже шостий день поспіль вони запізнювалися на роботу, повільно і важко прокидалися, працювали так, ніби вони геть не відпочили, хоча й напередодні увечері лягали рано.

Того дня по обіді я самотньо блукав залитим сонцем селом, подекуди забалакував до робітників, що саме байдикували, бо Баррі був заклопотаний останніми приготуваннями до початку дренажних робіт. Робітники були далеко не такі щасливі, як могло здаватися, здається, більшість із них тривожив якийсь сон, який вони бачили вночі і марно намагалися пригадати. Я переповів їм власний сон, але їх це не зацікавлювало, аж доки я не сказав про дивні звуки, які мені, здається, вчувалися. Тоді вони здивовано на мене подивилися і зізналися, що вони, ніби, теж чули ці дивні звуки.

За вечерею Баррі оголосив мені, що через два дні почнуться дренажні роботи. Я був радий, хоча мені й не хотілося бачити, як здиратимуть мох і верес, як зникатимуть маленькі струмочки і плеса, а все ж я все більше прагнув проникнути у давні таємниці, які може ховати глибоке торфовище. Тієї ночі мої сновиддя про звуки сопілки і мармурові перистилі[51] раптово і тривожно урвалися, і я бачив, як на місто у долині впала моровиця, як ліс, що страхітливо стрімко наступав, поховав мертві тіла на вулицях, залишивши неторканим лише храм Артеміди на вершині гори, де Клея, стара жриця місяця, лежала тиха і холодна, увінчана короною зі слонової кістки.

Я вже казав, що прокинувся раптово, ніби за сигналом. Якийсь час я навіть не міг визначити, сон це чи яв, бо у моїх вухах усе ще відлунював пронизливий звук сопілок, але коли я побачив на підлозі холодні промені місяця і обриси заґратованого готичного вікна, то вирішив, що це, мабуть, яв, це замок Кілдеррі. Тоді я почув годинник, який десь далеко внизу відбивав другу годину, і впевнився, що вже не сплю. А все ж до мене долинав той жахливий звук з далини: дикі, дивні мотиви навівали думки про якийсь танець фавнів на далекому Меналі. Вони не давали мені заснути, роздратований, я схопився на ноги і перетнув кімнату. Цілком випадково я підійшов саме до північного вікна і кинув погляд на мовчазне село і луку на краю боліт. Я не хотів розглядатись навколо, бо