Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1 - Говард Лавкрафт

— Місяць темний і боги танцюють вночі, небо сповнене жаху, бо це зникнення місяця і його затемнення не провіщене в жодній книзі людей чи земних богів… Тут, на Гатеґ-Кла, якась незнана магія, бо крики зляканих богів обернулися на сміх, а крижані схили безкінечно підносяться до чорних небес, я ж підношуся з ними… Гей! Гей! Нарешті! У тьмяному світлі я бачу земних богів!

Цієї миті, заледве тримаючись на карколомному крутосхилі, Атал почув у темряві огидний сміх, навпереміш із криком, що його ще не чула жодна людина, окрім хіба як у невимовних нічних жахіттях; крик, у якому всі жахи, муки і страждання усього життя стиснулися до єдиної нестерпної миті:

— Інші боги! Інші боги! Боги пекельних світів, які оберігають ослаблих богів землі!… Стережися… Тікай… Не дивися! Не дивися! Помста безмежних безодень… Проклята, осквернена прірва… Милосердні земні боги, я падаю в небеса!

Саме коли Атал, заплющивши очі і затуливши вуха, стрімголов кинувся геть від зловісної мани, з невідомих висот над Гатеґ-Кла гримнула гроза, від якої прокинулися мирні селяни рівнин і чесні громадяни Гатеґа, Ніра та Ултара і крізь товщу хмар побачили те дивне місячне затемнення, якого не провіщала жодна книжка. А коли місяць знову засяяв на небі, Атал, живий і здоровий, отямився у снігу біля підніжжя гори, так і не побачивши богів — ані земних, ані тих, інших.

У напівзотлілих Пнакотикських Рукописах сказано, що Сансу, коли піднявся на Гатеґ-Кла у добу молодості світу, не знайшов нічого, крім безмовних снігів і скель. Коли ж мешканці Ултара, Ніра і Гатеґа, здолавши страх, при світлі дня дісталися проклятої вершини у пошуках Барзая Мудрого, то побачили тільки висічений на голому камені верховини дивний, циклопічний символ, шириною ліктів зо п’ятдесят, ніби скелю довбали якимось титанічним різцем. Символ був схожим на той, який освічені люди можуть побачити у тих жахливих частинах Пнакотикських Рукописів, які уже надто стародавні, щоб їх читати. Ось що вони побачили.

Барзая Мудрого так і не знайшли, а блаженного Атала так ніхто ніколи й не переконав помолитися за упокій його душі. Ба більше, ще й донині мешканці Ултара, Ніра і Гатеґа бояться затемнень і моляться ночами, коли білий туман ховає вершину гори і місяць. А понад туманами, на Гатеґ-Кла, земні боги і донині, згадуючи минувшину, танцюють, знаючи, що вони в безпеці, і люблять припливати з незнаного Кадата на хмарних кораблях і забавлятися, як колись, у часи, коли земля була молода і люди ще не прагнули долати неприступні вершини.

Стороннiй

Безталанний той, у кого спогади дитинства викликають лише журбу і смуток. Нещасливий той, хто може пригадати лише довгі години у величезних похмурих кімнатах з брунатними портьєрами і божевільно безкінечними рядами старовинних книжок або лише тремтливе чатування у лісах, серед химерних, велетенських, заплетених лозами дерев, які високо над головою мовчки хитають покрученими гілками. Боги ж так багато дали мені — мені, задурманеному, розчарованому, спустошеному і зламаному. І все ж я на диво наполегливо і відчайдушно тримаюся за ті скупі спогади, щойно моя свідомість готова сягнути за межі, до іншого.

Я достоту не знаю, де народився, пригадую лише замок, безмежно старий і безмежно жахливий, сповнений темних проходів, з височенними стелями, на яких око могло зачепитися хіба за павутину чи тінь. Камені у старезних коридорах завжди здавалися огидно вологими, скрізь панував гидотний запах, ніби від трупів, що гнили тут уже багато поколінь. Там завжди був півморок, тож іноді я просто запалював свічки і, дивлячись на них, відчував полегшення; надворі не сяяло сонце, бо моторошні дерева росли вище за найвищу з веж, до яких можна було увійти. Лише єдина чорна вежа своєю висотою перевершувала дерева і випиналася у незнане небо зовнішнього світу, але вона була напівзруйнована і на неї можна було піднятися, хіба вилізши прямовисною стіною, долаючи камінь за каменем.

Я певен, що прожив роки у тому місці, але я не можу виміряти час. Либонь, хтось дбав про мене, хоча я й не пригадую нікого, крім самого себе; взагалі не можу пригадати нікого живого, лише пацюків, кажанів і павуків. Думаю, хоч би хто піклувався про мене, він мав би бути неймовірно старим, бо моє перше уявлення про живу істоту пов’язане з чимось недоладно схожим на мене, лише гидким, скоцюрбленим, давнім, як і сам замок. Я не бачив нічого жахливого у кістках і скелетах, які заповнювали деякі кам’яні крипти глибоко у замковому фундаменті. У власній уяві я пов’язував ці речі з буденністю, та й вважав їх справжнішими, аніж кольорові малюнки живих істот, які я знаходив у багатьох запорошених книгах. У цих книгах я вичитав усе, що знаю. Мене не наставляв і не навчав жоден учитель, я навіть не пригадую, щоб у ті роки чув чийсь голос — навіть свій власний; і хоча у книжках я читав про мовлення, проте ніколи навіть не намагався спробувати заговорити вголос. Я теж ніколи не замислювався про свою зовнішність, бо у замку не було дзеркал, і хіба що я несвідомо відчував себе схожим на тих молодих людей, яких бачив на малюнках у книжках. Я відчував себе юним, бо пам’ятав небагато.

Я нерідко спочивав за межами замку, потойбіч рову зі смердючою водою, під темними мовчазними деревами, годинами мріючи про те, що вичитав у книжках; уявляв себе посеред яскравого натовпу у сонячному світі поза безкінечними лісами. Якось я спробував утекти, але що далі я відходив від замку, то густішими ставали тіні, і повітря все більше наповнювалося гнітючим страхом, тож я знетямлено кинувся назад, перш ніж встиг заблукати у лабіринті нічного забуття.

Отож, я мріяв і чекав у цих безкінечних сутінках, хоча й сам не знав, чого чекаю. І тоді, у тінистій самотності, моє очікування світла і жадання його стало таким нестерпним, що я геть втратив спокій і у молитві здійняв руки до тієї єдиної поруйнованої чорної вежі, яка здіймалася вище дерев і випиналась у незнане небо зовнішнього світу. І я вирішив, що піднімусь на вежу, хоча й можу упасти, бо краще раз побачити небо і померти, аніж жити без жодного сонячного промінчика.

Я піднімався у напівтемряві стертими старими кам’яними сходами, аж доки не дістався місця, де вони обривалися, а звідти, ризикуючи зірватися, дерся угору, хапаючись за невеликі виступи стіни. Цей мертвий, голий кам’яний циліндр був зловісним і жахливим; чорний, поруйнований і покинутий, ще моторошніший від потривожених кажанів, крила яких не будили у ньому жодного звуку. А все ж ще жахливішою і сповненою відчаю була швидкість мого просування, бо хоч би скільки я ліз, темрява наді мною не розсіювалася, і мене огортало холодом — віковим і замогильним. Я тремтів, думаючи про те, чому не можу досягти світла, але не наважувався поглянути донизу. Я гадав, що то мене раптово наздогнала ніч, і марно намацував вільною рукою вікно-бійницю, щоб поглянути, як високо я видерся.

Зненацька, після вічності жахливого підйому наосліп тією безнадійною, вигнутою стіною, я відчув, як моя голова торкнулася чогось твердого, і зрозумів, що то, нарешті, дах чи, принаймні, якесь перекриття. У темряві я підняв вільну руку і промацав перепону, з’ясувавши, що вона кам’яна і непорушна. Тоді я почав повзти вежею