Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— До того ж він повернувся звідти не один, а з циганською дівчинкою Марикою та герцогинею Агнесою, — додала господиня полиці.

— А мені один знайомий домовик, Черепичник, розповідав, ніби в Мариці тече зовсім не циганська кров. Просто цигани ще немовлям знайшли її на дорозі й виховали у таборі, — довірливо мовила Хриська й запитала: — Правда, що тепер вона живе у Агнеси і вважає її своєю матір’ю?

— Так, дівчинка як сир у маслі купається. Незабаром герцогиня збирається гучно відсвяткувати її десятиліття, — підтвердила бібліотечна щуриха.

— Шкода, що принц не доживе до свого дня народження, — несподівано зітхнула гостя.

— Звідки ти це взяла? — здивувалася Щуринда.

— Не я, а Черепичник. Це він розповів мені таку новину! А хіба ти нічого не знаєш? — вражено запитала Хриська.

Щуринда вмирала від цікавості, але не могла зізнатися в тому, що їй, спадкоємній бібліотечній щурисі, нічого не відомо, тому якомога недбаліше сказала:

— Звичайно, знаю, та хочу почути це від тебе.

Хриська озирнулася навколо, аби переконатися, що їхню розмову не підслуховують, і тільки після цього заторохтіла:

— Хованці, маленькі істоти зі світу сутінків, що тільки й думають про те, як би впіймати у свої тенета довірливих людей, дали Глібові на якийсь час у користування чарівний гаманець Зоряного лицаря. Принц мав повернути гаманця після повернення із Задзеркалля, але хованці так і зосталися ні з чим.

— Не може бути! Це зовсім не схоже на принца. Він гарно вихований юнак, — рішуче заперечила Щуринда.

— Але ж він не з доброї волі привласнив гаманця. Його пограбували, тому йому нічого було повертати, — змовницьки сказала гостя.

Новина так приголомшила Щуринду, що та навіть забула удати, ніби їй все давно відомо, і вражено сплеснула лапками:

— Як це пограбували?

— Це довга історія, — усміхнулася Хриська, задоволена з того, що втерла носа цій пихатій Щуринді. — Головне, тепер гаманець у Віщунки з Лисячої Нори. Ця стара карга ніяк не може заспокоїтися. Вона знову хоче нашкодити королівській родині, адже Зоряний лицар каратиме не її, а принца.

— Дивуюсь я людям, — хитала головою Щуринда. — Метушаться, сіють чвари, а навіщо? Марнота все це.

— Так, добром тут не скінчиться, — погодилася Хриська.

— Ну, про те не нам судити. Аби тільки сир вчасно приносили, — розважливо підсумувала Щуринда.

Вельможний імператор ночі, місяць, владно зійшов над землею. Чаклунське око дивилося з небес, заворожуючи все живе. Вовки, задерши догори морди, вітали владаря ночі протяжним завиванням. Їм зловісним угуканням вторували сови, чиї жовті очі горіли в пітьмі, наче маленькі місяці.

Місячне сяйво павутинням обплутало сонне місто. Мешканці його мирно спочивали, але в їх сни раптом закралася тривога. Шпилі й дахи палацу взялися сріблом. Проміння струменем потекло у вікна, та, натрапивши на важкі портьєри, безпорадно танули в них, не в змозі проникнути до внутрішніх покоїв. Подекуди їм вдавалося знайти щілину, і тоді тонкий промінець-розвідник прослизав усередину і нишпорив по всіх кутках, та, не знайшовши того, що шукав, сором’язливо зникав, залишаючи кімнату на милість сліпоті запнутих штор.

Аж ось одному променеві пощастило. Він прослизнув у щілину між завісами й опинився у розкішних покоях. Промінчик обережно підкрався до ліжка, на якому спав юнак. Це був спадкоємець престолу, майбутній король, який, утім, ще не опікувався державними справами. Він спав спокійно й безтурботно. Волосся золотим серпанком лежало на подушці. Місячний промінчик торкнувся кучерів, слизнув обличчям хлопця, і тієї ж хвилини мирний сон затьмарився тривогою.

Глібові снилося, ніби він пливе у маленькому човні без весел посеред безкрайнього моря. Вітер тривожив поверхню води, й від цього на ній тремтіли мілкі сріблясті відблиски, схожі на риб’ячу луску. Раптом човен почав повільно занурюватись. Вода лилася крізь велику щілину в днищі. Гліб заходився вичерпувати її долонями, та човник занурювався все глибше й глибше, аж поки зовсім не зник під водою. Тієї миті відблиски перетворилися на монети. Навкруги, доки сягав зір, простягалась пустеля зі срібла. Бархани з блискучих монет жили й рухались, наче морські хвилі. Ця дивовижна трясовина все глибше й глибше затягувала Гліба. Він щосили борсався, не в змозі боротися зі стихією. Страх простягав до нього свої невидимі щупальця. Хлопчик зрозумів: ще трохи, і він задихнеться. Зібравши всю силу волі, він рвонувся й… пробудився від кошмару.

Стояла глибока ніч. У покоях було темно, і тільки маленький місячний промінчик прорізав пітьму. Гліба раптово охопило бажання розсунути штори й впустити місячне сяйво, щоб відігнати дурний сон. Він устав з ліжка й, підійшовши до вікна, потягнув за важкі гардини. Із зоряного неба просто на нього дивилося місячне око.

Раптом у темній алеї палацового парку Глібові примарилося світіння. Такої пізньої пори всі ліхтарі були погашені. Хто ж міг бродити у мороці? Світлова пляма росла й наближалася, поки не перетворилася на лицаря в блискучих латах, оточеного ореолом сяйва. Вершник щодуху мчав центральною алеєю. Його білогривий скакун летів над землею, не торкаючись її копитами. Лицар виїхав на галявину перед палацом і зупинився.

Гліб захоплено дивився на незвичайного вершника.