Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Навіщо ж ти навчаєш людей, якщо всі твої поради потрапляють у глухі вуха й люди однаково знаходять істину по-своєму? — запитав юнак.

— Навіть, якщо почує один з тисячі — це варте того, щоб учити людей, — відповідав старий.

— Як на мене, це однаково, що товкти воду в ступі. Людей потрібно навчати не добром і ласкою, а мечем і батогом. Якби мої багатства були такі ж невичерпні, як місячне срібло, а влада — безмежна, я б жорстоко карав усіх жадібних людей, щоб іншим було зась, — палко вигукнув Світозар.

— Цим ти нічого не доб’єшся, — заперечив старець, але юнак не слухав.

Погляд Світозара був спрямований у піднебесся, де з чорнильної синяви ночі спускався кінь неземної краси. Кінь випромінював сяйво, а його грива і хвіст розвивалися, наче холодне полум’я. Кінь підійшов до Світозара й зупинився як укопаний. Тільки зараз юнак помітив, що до сідла прикріплена лицарська збруя і меч. Світозар якийсь час ошелешено дивився на незвичайний дарунок, а потім вклонився місяцеві.

— Спасибі, блискучий імператоре ночі. Відтепер я присягаю тобі у вірності й буду твоїм лицарем. Я буду нещадним до всіх, хто жадібний до грошей, щоб люди нарешті усвідомили нікчемність цих залізячок і папірців.

— Ти так нічого й не збагнув, — сумно похитав головою старець, але юнак не зважав.

Примарний кінь уже ніс його в мандрівку, якій не призначено було скінчитися.

— Кажуть, відтоді щоночі Зоряний лицар лічить своє багатство. У повню він сходить з небес на землю й може обдарувати людину незліченними скарбами, але тільки дарунки ці не на добро, — закінчила свою розповідь Злата.

Страх крижаною змією проповз по Глібовій спині. Тепер він був упевнений, що Зоряний лицар з’являвся йому не вві сні, і хлопчик здогадувався навіщо.

Минуле, наче привид, постало перед ним. Гліб згадав, як одного разу їм з Марикою довелося збирати місячне срібло. Стояла тиха ніч. Озеро мерехтіло у місячнім сяйві. Вони сиділи в човні й пригорщами черпали відблиски, що грають на поверхні озера, ніби срібні рибини. У долонях відблиски перетворювалися на монети, але вдень вони знову мали стати водою. Срібло могло зберігатися тільки в гаманці Зоряного лицаря. Крихітні чоловічки, хованці, дали їм чарівний гаманець, але за умови, що діти повернуть його після свого повернення додому. Та вийшло так, що гаманець украли і повертати було нічого.

Дивно, що досі Гліб жодного разу не згадав про це.

Хлопчик так замислився, що не чув, як Злата кілька разів гукнула його.

— Що з тобою, синку? Тобі недобре?

«Та гірше нікуди!», — подумав Гліб, а вголос сказав.

— Ні, все гаразд. Просто я думав про легенду.

— Не слід приймати її так близько до серця? Це всього лише казка, — посміхнулася Злата.

— Так, звичайно, — Гліб постарався посміхнутися у відповідь.

Він не став розповідати про нічного гостя. Не варто було хвилювати маму. Вона однаково нічим не могла допомогти. Відповідати доведеться самому. Раптом Гліба осяйнула думка: а що, як Зоряний лицар приходив і до Марики?

Доля звела їх у важку для Гліба годину, а циганський ритуал зв’язав кревно. Марика любила, коли Гліб називав її сестричкою. Але останнім часом вони бачилися нечасто. Різниця у віці й освіті давалася взнаки. Марика була на чотири роки молодша й виховувалася на вулиці, заробляючи собі на життя танцями. Правда, зараз вона жила в герцогині Агнеси, яку щиро вважала своєю матір’ю. Тільки Гліб і герцогиня знали, що це не так, але зберігали секрет між собою. Агнеса найняла дівчинці найкращих учителів, але пройшло ще занадто мало часу, щоб та чогось навчилася. З Марикою не можна було поговорити ні про живопис, ні про книги, тому, коли їхні пригоди залишилися позаду, їх мало що поєднувало.

Глібу стало соромно, що він так рідко відвідував дівчинку. Він справді ставився до Марики, як до молодшої сестри. Поява примарного лицаря не обіцяла нічого доброго, і він по-справжньому хвилювався за неї.

Марика сиділа на підлозі у своїй розкішній кімнаті й думала про те, як дивно повернулася її доля. Її оточувало багатство, але воно не принесло щастя. Раніше вона раділа кожному шматкові хліба, а льодяник був для неї святом. Тепер будь-яка найвишуканіша страва не викликала в неї радості. У таборі їй доводилося самій піклуватися про себе й до неї нікому особливо не було діла, але все-таки серед циганів дівчинка почувалася ріднішою. А тут її балували й догоджали, але Мариці було самотньо. Звичайно, нова мама любила її, але зовсім не розуміла, інакше вона не приставила б до неї гувернантку, мадам Стилет.

Марика для себе охрестила худу стару діву мадам Кістяк. При герцогині Агнесі гувернантка була втіленням доброти. Агнеса й не підозрювала, скільки причіпок доводилося терпіти Мариці, хоча вона щосили намагалася догодити гувернантці. Мадам Стилет ненавиділа свою підопічну, вважала її зухвалою й непокірною. Втім, Марика теж недолюблювала стару лицемірку.

Після привільного кочового життя дівчинка відчувала себе, як птах у клітці. Її життя було розписане за годинами. І якби лише навчання! Вона не могла зрозуміти,