Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Хто ти? — запитав молодий цар.

— Я? Твоя доля. Прийшла тобі щастя подарувати, — всміхнулася стара.

— Та мені наче нічого й не потрібно, — відповів Світозар.

— Невже? Тоді навіщо до старця йдеш?

— Мудрості навчатися. Хочу знати, як свій народ щасливим зробити.

— Марнота все це. Не допоможе тобі пустельник. Порожні балачки правитиме, а яка з них користь? Я тобі краще зараджу. Що схочеш, для тебе зроблю. Будь-яке, найзаповітніше бажання здійсню.

Стара наче й говорила все до ладу, а в самої очиці так злодійкувато бігали туди-сюди, буцім вона щось приховує. Не сподобалося це Світозарові, та й час був зовсім невідповідний. Чесні християни о такій порі до незнайомців з послугами не лізуть.

— Спасибі. Та мені нічого не потрібно, — вдруге відмовився молодий цар.

— Як знаєш, — ображено мовила баба й додала: — Але я не вразлива. Піди вислухай старця, а потім у людей дізнайся, чого їм треба для щастя. А як пустельник тобі не допоможе народ ощасливити, тоді вже я тобі підсоблю.

З тим вона й зникла, як крізь землю провалилася. Подивувався Світозар, перехрестився, від гріха подалі, й ліг. Думав він, що не засне, аж ні, сон його негайно зморив. Уранці прокинувся молодий цар, і нічна зустріч здалася йому сном. Незабаром він дістався печери пустельника, що стояла на березі гірського озера.

Старець зустрів молодого царя привітно, уважно вислухав і, погладивши сиву бороду, мовив:

— У тебе є все, щоб зробити свій народ щасливим. Будь чесним і справедливим, як твій батько, та думай насамперед про своїх підданих, і ти доб’єшся всього, чого хочеш.

Слова старця розчарували Світозара. Він сподівався, що мудрець дасть якусь незвичайну пораду, але все, що сказав пустельник, він і сам знав. Виходить, стара мала рацію. Чи не краще й справді в людей дізнатися, чого вони хочуть? Тим більше, що батько теж наказував піклуватися про свій народ. А як можна опікуватися тими, кого навіть не знаєш?

Повернувшись у царський палац, Світозар переодягся простолюдином і пішов у місто, дізнаватися, чого бажають його піддані. Побродивши вулицями, молодий цар підійшов до ринку. Біля купи фруктів сиділа прохачка, перебираючи гнилі плоди.

— Яке твоє заповітне бажання? — запитав у неї Світозар.

— О, якби добрий пан дав мені кілька монет, щоб купити їжу, — попросила обідранка.

— Твоє бажання легко здійснити, — сказав переодягнений цар.

Він простягнув жінці кілька золотих. Прохачка вихопила гроші в нього з рук і поспішно зникла в юрбі. Дивлячись їй вслід, Світозар подумав: «Зрозуміло, що в бідної жінки всі помисли про гроші. Треба спитати про заповітне бажання в людини заможної, котра не потребує золота».

Проходячи повз магазини й лавки, цар обрав найбагатшу крамницю. Він без натяків запитав у купця про його заповітне бажання і, на свій подив, почув:

— Якби мені ще більше грошей, щоб вдалося спорядити караван у заморські країни, я б таку торгівлю розгорнув! Став би возити шовки й оксамити, яких у нас досі не бувало.

Світозара здивувало, що багата людина теж має потребу в грошах. Поринувши в роздуми, цар вийшов на площу й побачив молодого гусляра, з вигляду не старшого за нього. Співак перебирав пальцями струни. Його приємний міцний голос натхненно лився над площею, і люди заворожено слухали пісню. Погляд юнака горів, і в його словах було стільки пристрасті, що молодий цар відразу вирішив: цей гусляр, мабуть, мріє про щось надзвичайне.

Тільки-но припинився спів, Світозар підійшов до нього й запитав:

— Скажи, чи є в тебе заповітне бажання?

— Звичайно, є. Я хотів би купити лазурові стрічки й сапфірове намисто для моєї коханої, щоб вона нарешті поглянула в мій бік. Але для цього потрібні гроші, а в моїх кишенях вітер гуляє, — і співак для більшої переконливості вивернув кишені.

Світозар дав йому трохи золотих, яких з лишком вистачило б на гостинці для коханої, і побрів далі. Ввечері цар повернувся до палацу Гаманець його спорожнів набагато швидше, ніж він зумів виконати бажання усіх стрічних, зате тепер Світозар точно знав, чого хочуть його піддані.

Тієї ночі молодий цар довго обертався з боку на бік, міркуючи, чи вистачить скарбниці, щоб ощасливити кожного. З усього виходило, що не вистачить. Зрозумівши, що важкі думи не дадуть йому заснути, Світозар вирішив пройтися подвір’ям, аби трішки провітритися. Всі навколо мирно спочивали, їм бо не доводилося думати за долю всієї держави.

Раптом ухнув опівнічний пугач. «Дивно, — подумав Світозар, — у столичному місті совиний крик». Тієї ж миті з тіні вийшла стара, яку він зустрів біля вогнища.

— Що це тобі не спиться? Ти часом не думаєш, як свій народ ощасливити? Таки не знаєш, що для цього треба? — хитро зіщулилася баба.

— Знати — знаю. Тільки зробити нічого не можу, — зітхнув молодий цар.

— Це чому ж?