Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Обіцяю, — кивнула дівчинка, а Гліб продовжував:

— Нам більше не треба шукати мого брата. Його тут немає. Його взагалі не існує. Він був усього лише ілюзією. Ми прийшли сюди, щоб звільнити твою маму. Я всім серцем прошу, щоб ви повернулися з нами, герцогине Агнесо.

— Святі угодники! Ти — герцогиня?! — скрикнула Марика, дивлячись на Агнесу широко відкритими очима.

Гліб розсміявся.

— Тобі до титулів не звикати: дочка барона, сестра наслідного принца, а тепер ще й дочка герцогині.

Дівчинка була така щаслива, що не помітила, як Гліб і герцогиня обмінялися довгим поглядом. В очах Агнеси була подяка, а в погляді Гліба мовчазна обіцянка назавжди зберегти таємницю, яка зв’язала їх.

Звістка про те, що після довгої відсутності повернулася герцогиня Агнеса з дочкою, швидко рознеслася королівством. Чорний замок знову ожив, щоправда тепер він став рожевим, тому що його облицювали рожевим мармуром. При дворі помітили, що Агнеса дуже змінилася. У ній не було й сліду від колишньої гордовитості й зарозумілості. Вона стала ніжнішою і добрішою та дуже скоро подружилася з колишньою суперницею, а нині королевою, Златою. Гліб теж помітно змінився. На радість батьків, він став швидко рости, зрівнюючись зі своїми однолітками.

Агнеса обожнювала свою дочку, і на світі не було дівчинки щасливішої за Марику.

— Знаєш, це як казка. Іноді я думаю, що сплю і мені все сниться, — зізналася вона Глібу.

— Не бійся, казка для тебе не скінчиться, — пообіцяв він.

Вони вірили, що так воно й буде. Гліб і Марика були щасливі. Усе, що відбулося з ними по той бік Дзеркала, здавалося нереальним і швидко стиралося з пам’яті. Утім, чого ще чекати від світу ілюзій? Разом з іншими спогадами забувся й гаманець зі срібним гербом.

А далеко-далеко вирушив у дорогу той, хто не забував боргів. Іскри здіймалися з-під копит його коня. Збруя відливала сріблом, а спущене забороло приховувало таємницю. На темно-синьому щиті вершника викрашався герб, в одному кутку якого був місяць, а в другому — три зірки. Це був ЗОРЯНИЙ ЛИЦАР…

У світі, де правлять чарівники й закони магії часом сильніші від фізичних законів, час тече по-іншому. Привиди давніх легенд оживають, чарівництво й магія вриваються в твоє життя, — і тобі вже складно відрізнити реальність від чарівництва…

Таємничий Зоряний лицар вимагає повернути старий борг… Задля цього наслідному принцу Глібу доведеться пройти нелегкий шлях поневірянь і, витримавши чимало випробувань, пізнати справжнє кохання. Та чи дійсно його кохана — та, за кого себе видає?

На землю спустились сутінки. Вітражі на вікнах королівської бібліотеки потьмяніли. В залах стало зовсім темно. Лише на столі наглядача королівської бібліотеки горіла лампа під зеленим абажуром. Годинник на вежі пробив вісім разів. Старенький бібліотекар закрив книгу. Був час спочивати. Молодим він ночами сидів у читальній залі, а тепер лягав спати з півнями. Вік давався взнаки. Старий загасив лампу і почвалав до сходів, що вели в мансарду над бібліотекою, у якій він мешкав.

Тільки-но стихли його кроки, як на одній з книжкових полиць щось зашурхотіло. За мить звідти показалася щуряча мордочка. Щуриха озирнулася і покликала свою подругу:

— Хрисько, вилазь! Навіщо ховатися в темряві, коли можна повечеряти на свіжому повітрі.

На полиці з’явилася друга щуриха з великим куснем сиру.

— От чого-чого, а свіжого повітря в нас на даху вистачає, — вправно працюючи щелепами, сказала вона, — а таких припасів, як у тебе, Щуриндо, годі й шукати. Я не жаліюся, ми також маємо що попоїсти, та де вже нам до тебе! Звідкіля в тебе такі делікатеси?

— Колись моя прабабуся зробила послугу самій королеві Златі, відтоді за наказом королеви сюди щодня приносять сир та печиво. Прабабусі, звичайно, давно вже немає, та люди все одно нічого не тямлять у нашій зовнішності. Для них ми всі на одне лице, тому ми вирішили, що можемо вважати посаду бібліотечного щура спадкоємною, — похвалялася господиня.

— Ой, як цікаво — бути в тісних стосунках з королевською родиною! — мрійливо здійнявши очиці, сказала Хриська.

— Авжеж у тісних! Принц Гліб мало не щодня приходить сюди і сидить за цим столом. А іноді навіть бере книжки з моєї полиці, — поважно мовила Щуринда.

— Принц такий хоробрий. Не кожному судилося побувати по той бік Дзеркала Долі, — захоплювалася гостя.