Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Колись я була німфою, але тепер від мене залишився лише голос. Я не ризикую заговорювати з людьми. Іноді я підхоплюю їхні голоси й розношу округою. Це моя єдина розвага, — сумно сказала німфа.

— Але чому ти стала невидимкою? — запитав Гліб.

— Це дуже сумна історія. Я закохалася в прекрасного юнака, рівних якому немає. Ані земні дівчата, ані німфи не могли устояти перед його чарами. Але жодна не зуміла заполонити його серця. Він був холодний і байдужний. Я була готова віддати все, навіть своє безсмертя, аби тільки він хоч раз ласкаво подивився на мене, але, на жаль, я для нього була порожнім місцем. Він лише повторював мені: «Іди, ти ніхто». Мої подружки радили викинути його з голови, але хіба я могла наказати серцю? Щодня я марніла, поки не зникла зовсім. Тепер я і справді ніхто. У мене залишився лише голос та ім’я — Луна.

— Але невже юнак не пожалів тебе? Що з ним сталося? — запитав Гліб, вражений розповіддю німфи.

— Його спіткала страшна доля. Одного разу всі дівчата, якими він зневажив, зібралися й пішли до Немесіди, богині справедливості, щоб попросити її покарати красеня за безсердечність і зарозумілість. Я намагалася їх відговорити, але вони не послухали мене, адже я — ніхто. Немесіда наклала на нього закляття, сказавши, що він закохається в самого себе і страждатиме так само, як змушував страждати інших, і помре від нерозділеного кохання. Повертаючись з полювання, він схилився над озером, щоб напитися води, і, побачивши своє відображення, закохався в нього. Відтоді він марніє та страждає від кохання до власного відображення, холодного й байдужого до його переживань. Відображення не відпускає його. Він став в’язнем Дзеркала, а я часто сиджу біля нього. Я б зробила все, щоб полегшити його муки, але я — ніхто.

— Невже ти так кохаєш Гордія? — запитав Гліб, не розуміючи, як брат міг викликати любов стількох дівчат, адже він був усього лише підлітком.

— Чому Гордія? Мого коханого звуть Нарцис. Ти напевно бачив квіти, названі його іменем. Вони народилися з його подихів і сліз та розквітають ранньої весни. Нарциси такі самі вишукані, прекрасні й холодні, — сказала німфа.

— Нічого не розумію. Адже тут лише один юнак. Він повинен бути моїм братом, Гордієм, — наполягав Гліб.

— Може, він твій брат. У вас обох золоті кучері. Але я знаю його під іншим іменем. Утім, розсунь гілля й поглянь на нього сам, — запропонувала Луна.

Гліб схвильовано розсунув зімкнуті гілки кущів і побачив неподалік юнака, який сидів на березі озера, поглинутий спогляданням власного відображення. Це був не Гордій.

— Усе скінчено, — з безвихідністю підсумував Гліб.

У горлі в нього застряг клубок, і непрошені сльози виступили на віях. Гордія в Задзеркаллі не було. Напевно, це підступ відьми. Гліб згадав, як вона погрожувала добратися до нього. Їй це вдалося. Вона обманом заманила його сюди, щоб теж зробити в’язнем. Хлопчик подумав, як журитимуться батьки, не знаючи, куди він пропав. Раптом у нього промайнула рятівна думка: слуги Дзеркала говорили, що в’язнем стає тільки той, хто зробив жахливий вчинок. Виходить, відьма не зможе утримати його тут. І раптом він згадав про Марику. Він погубив циганську дівчинку. Він не мав права ризикувати її життям і приводити її сюди. Якщо йому самому призначено пропасти, то він повинен врятувати хоча б Марику.

— Луна, ти ще тут? — кликнув він німфу.

У відповідь не почулося жодного звуку.

— Будь ласка, відгукнися. Я прошу не заради себе, а заради однієї дівчинки.

— Ти кохаєш її? — з цікавістю запитала німфа.

— Вона для мене як сестра. Вона потрапила сюди через мене, тому що хотіла допомогти. Я готовий понести будь-яке покарання, тільки б врятувати її. Вона не винна, що переступила через заборонну межу. Будь ласка, допоможи мені.

— Я не можу нічого зробити. Хіба ти забув, що я — ніхто?

— Не кажи так. Хіба ніхто може бути таким відданим і вірним? Так, у тебе залишився лише голос, але це не так вже мало. Коли ти відповідаєш самотньому подорожньому, він уже не почуває себе самотнім. А крім голосу в тебе є серце, і ти не зможеш залишити в біді невинного.

— Мені дуже шкода її, але я не знаю, чим можу допомогти.

— Знайди її, ти ж не загубишся серед міражів.

— Добре. Як тільки відшукаю її, я скажу тобі, — пообіцяла німфа, і все стихло.

Відьма з Марикою опинилися в кришталевій залі з високою склепінчастою стелею. Денне світло просякало крізь грані кришталю та розбризкувалося сонячними зайчиками. Підлога була застелена пухнастим білосніжним килимом. Тут було дуже красиво, але від стін віяло холодом. Широкі двостулкові двері були відчинені, і за ними йшла нескінченна анфілада таких самих блакитнувато-прозорих кімнат.

— Зимно, — зіщулилася Марика.

— Авжеж, не жарко, — невідомо чому посміхнулася стара