Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Тобто… — пробурмотів він, — я вас розумію, звісно ж, розумію. Я тільки подумав…

— Мені, врешті-решт, усе одно, Стадоку, — сказала панна Гардкасл, всідаючись кінець кінцем за столом. — Якщо тобі щось не до вподоби, то це твоя справа. Йди до старого і скажи йому все, що думаєш. Він, чесно кажучи, дуже не любить, коли хтось іде з інституту, але, повторюю, це твоя особиста справа. Гадаю, в нього знайдеться кілька теплих слів для Фіверстоуна… Навіщо, питається, було тебе сюди тягнути?

Почувши ім’я Фіверстоуна, Марк раптом яскраво уявив собі те, що досі вважав хіба розпливчастою, не надто реальною ймовірністю, — повернення до Бректонського коледжу. Як його там приймуть? Чи не відвернуться від нього «кращі з кращих»? Втратити довіру з боку «прогресистів», поневірятися серед усіх тих Телфордів і Джуелів… ні, це було б просто нестерпно! Та й платня звичайного наукового співробітника видавалася тепер геть мізерною порівняно з тим, що йому наобіцяли останніми днями у Белбері; натомість сімейне життя, як виявилося, потребує значно більших витрат, ніж він уявляв собі раніше. Секундочку… а чи не вимагатимуть від нього сплатити ті двісті фунтів за вступ до інститутського клубу? Та ні, дурниця якась, це вже занадто!

— Так, звісно, — невпевнено протягнув Марк, — насамперед треба поговорити з Візером.

— Гаразд, — кивнула Фея. — Наостанок скажу тобі ще таке: я щойно виклала на стіл всі карти. Якби тобі коли-небудь заманулося переповісти комусь цю розмову — «Уявляєте, чим вони займаються в тому інституті?!» — то я б на твоєму місці прислухалася б до моєї поради і цього не робила. Повір, це може мати не дуже добрі наслідки для твоєї кар’єри.

— Та що ви, я… — почав було Марк, але Фея обірвала його на півслові:

— Гаразд, іди вже, йди. Поговори зі старим, якщо вже тобі так закортіло, тільки не набридай йому надто… він страх як не любить, коли від нас хтось іде.

Тепер Марк залюбки поговорив би з нею ще, але діватись було нікуди, і за мить він опинився вже за дверима Феїного кабінету.

Решту того дня Марк провів у доволі кепському гуморі, намагаючись триматись осторонь від людей і нікому не мозолити очей; хтозна, може, ніхто й не помітить, що він від самого ранку валандається по Белбері без діла. Йому спало на думку трохи прогулятися перед другим сніданком, та виявилося, що це не надто вдала ідея; так буває, коли потрапляєш до якоїсь незнайомої місцини і не маєш у що перевдягнутися, а тоді ще й пригадуєш, що забув удома улюбленого ціпка. Після сніданку він вирішив дослідити територію маєтку, але з’ясувалося, що гуляти там теж заняття не з приємних. Мільйонер, який десь із півстоліття тому побудував Белбері, обніс ділянку площею близько двадцяти акрів невисокою цегляною стіною, яку увінчувала залізна решітка, а всередині влаштував, за словами свого підрядчика, «орнаментальний парк». В цьому парку то тут, то там росли дерева, поміж якими бігли звивисті доріжки, так густо всипані грубою білою галькою, що ходити по них було направду важко; то тут, то там виднілися велетенські клумби — деякі прямокутні, а деякі у формі ромба або півмісяця; то тут, то там зеленіли зарості — чи радше, сказати б, справжнісінькі хащі — того різновиду лавра, який виглядає так, наче то й не рослина зовсім, а якісь пофарбовані у темно-зелений колір та вигадливо покручені металеві декорації. Уздовж доріжок через рівні проміжки стояли масивні приземкуваті лавки — теж пофарбовані на зелено, але світлішого відтінку. Словом, Марк почувався так, наче його раптом із доброго дива занесло на міське кладовище. Та хоч «орнаментальний парк» і не припав йому до душі, після чаю він знову був тут як тут, палячи цигарку за цигаркою, хоч сильний вітер і поривався то погасити крихітну жаринку, то надто її роздмухати. Цього разу ноги понесли його на задвірки маєтку; виявилося, що ззаду до головного будинку доліплено ще кілька менших будівель. Тут Маркові в ніс ударив стійкий запах стайні, а в вуха — справжня какофонія розмаїтих звуків, де злилися докупи і гарчання, і рохкання, і скавчання… «Справжнісінький тобі зоопарк», — здивовано подумав він, та потім пригадав, що HIKE, подолавши нарешті опір з боку всіляких міністерських бюрократів та відмовившись від дріб’язкової економії коштів, планував розпочати масштабну програму дослідів на тваринах. У Марка це питання ніколи не викликало особливого зацікавлення; при слові «вівісекція» йому вельми туманно уявлялися якісь миші та кролики, а часом — собаки. Натомість звуки, які ледь не оглушили його тепер, свідчили про щось зовсім інше. Ось почулося гучне виття, і на Марка, ніби за сигналом, линула справжнісінька злива звіриних голосів: тут і ревіли, і скавуліли, і гавкотіли, і навіть моторошно реготали. Кілька секунд ув’язнені на задвірках маєтку тварини гучно нарікали на свою лиху долю, та вже незабаром втихомирилися, і тепер звідтіля доносилося тільки приглушене буркотіння та скиглення. При згадці про вівісекцію Марк зазвичай не відчував жодних сумнівів чи докорів сумління. Весь цей гамір говорив йому лише про розмах, з яким взявся до праці не так уже й давно створений інститут: подумати тільки, тут ріжуть наче папір тварин, за яких, напевне, довелося заплатити сотні фунтів, маючи хіба слабку надію на те, що зроблять при цьому якесь важливе відкриття… а він збирається повертатися до свого Богом забутого коледжу! Ні, таку нагоду втрачати не можна: треба будь-що постаратися таки отримати в HIKE роботу і якось полагодити цю прикру ситуацію зі Стілом… Втім, приємного в усіх тих звуках було мало, і Марк квапливо подався геть.

Щойно розплющивши наступного ранку очі, Марк напрочуд ясно усвідомив, що того дня йому доведеться відбути одну, а може й дві дуже непрості розмови. По-перше, в нього було призначено зустріч із заступником директора, і він твердо постановив повернутися до Бректону, якщо не почує абсолютно конкретних пропозицій стосовно посади і платні. А по-друге, вдома треба буде ще пояснити Джейн, чому раптом усі мрії про нову роботу