Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

дихало старою доброю Англією. Потрапити туди можна було через двір леді Еліс; вгорі, на другому поверсі, знаходилася зала для засідань. Зі сходу вікна виходили на невелику терасу, де члени коледжу полюбляли коротати літні вечори; за терасою текла річка, а далі темнів Бретонський ліс. Звісно, тієї пори вікна давно вже були зачинені й запнуті важкими шторами, а проте з-за них долинав такий страшний шум і гамір, що цій кімнаті навряд чи доводилося чути щось подібне раніше: тут були і крики, і лайка, і гуркіт важких двигунів, і брязкіт ланцюгів, і скрегіт механічних свердел, і дзенькіт металу, і якісь свистки та глухе стугоніння, а понад усе — всепроникна вібрація. «Saeva sonare verbera, tum stridor ferri tractaeque catenae»,[5] — мовив до старого Джуела Ґлосоп, який сидів біля каміна. І справді, ярдів за тридцять від них, по той бік Вайнду, древній ліс просто на очах перетворювався на справжнє пекло, де панували грязюка, сталь і бетон. Навіть ті кілька «прогресистів», чиї кімнати виходили вікнами на ліс, вже починали потрохи ремствувати. Кері й сам був дещо здивований тим, у що обернулося втілення у життя його мрії, проте з усіх сил намагався не подавати виду і саме спокійно, ніби нічого незвичного й не відбувалося, розмовляв із Фіверстоуном. Обидвом при цьому доводилося кричати ледь не на все горло.

— Отже, — надсаджувався він, — Стадок залишається в Белбері?!

— Еге ж! — горлав у відповідь Фіверстоун. — Він переказав це через одного з керівників інституту і просив, щоб я поставив коледж до відома!

— А коли він напише заяву?

— Хтозна, йому таке й не в голові! Молодість, що вдієш… Зрештою, нам теж поспішати нікуди.

— Краще підготуємося?

— Власне. Доки нема папірця, на раді це питання можна й не піднімати. А тим часом ми підберемо йому наступника.

— Звісно, це ж найважливіше. А то вони самі не знають, чого хочуть… від них узагалі чого завгодно можна чекати.

— Точно. Єдиний спосіб дати собі з ними раду — одразу після оголошення про вакансію витягнути свого кандидата, як кролика з капелюха.

— От цим ми й займемося.

— Послухайте, а обов’язково брати саме соціолога?

— Та ні, ця посада не пов’язана з якимсь певним напрямком… А що? Вже щось надумали?

— Ну, нам уже давно бракує політолога…

— Нічого дивного, вони ж політологію і за науку не мають. Послухайте, Фіверстоуне, а може підсобимо трохи тій новій науці?

— Якій новій науці?

— Прагматометрії.

— Гм… цікаво, що ви про неї згадали, бо мені тут саме спав на думку один політолог, який до того ж дуже цікавиться прагматометрією. Ми могли б охрестити цей напрямок соціальною прагматометрією… чи якось так.

— Кого саме ви маєте на думці?

— Лерда з Лестерського коледжу в Кембриджі.

Хоч Кері зроду не чув про жодного Лерда, він ледь не підсвідомо нахмурив чоло, буцім намагаючись щось пригадати, і мовив:

— А, так-так, Лерд…

— Ну, ви мали б пам’ятати, — сказав Фіверстоун. — На останньому курсі в нього були проблеми зі здоров’ям, тому оцінки він отримав не дуже… але система підсумкових екзаменів у Кембриджі зараз зійшла на пси, тож на це ніхто вже й не зважає. Всім і так відомо, що Лорд був одним із найкращих. Потім він керував «Сфінксами», видавав чоловічий журнал… Ну, пригадали? Девід Лерд.

— Авжеж, Девід Лерд. Але, знаєте, Фіверстоуне…

— Так?

— Те, що у нього були невисокі оцінки, — все ж не дуже добре. Звісно, для мене, як і для вас, це особливого значення не має, але… недавно ми, мабуть, припустилися кількох помилок. — На цих словах Кері несамохіть зиркнув туди, де сидів Пелгем — товстолиций чолов’яга з крихітним ротом. Так, Пелгем був розважливий та поступливий, але навіть Кері не міг пригадати, коли той сказав чи написав щось путнє.

— Та знаю, — погодився Фіверстоун, — але навіть найгірших наших кандидатів і порівнювати годі з тими сірими нудьгарами, яких нам підсовує рада, коли дати їй волю.

Можливо, то діяв на нерви нестерпний шум з-за вікон, але на мить Кері засумнівався, чи такими вже «сірими нудьгарами» були всі ті «чужаки». Недавно йому трапилося обідати в Нортумберленді; виявилося, що того ж вечора туди нагодився і Телфорд. Кері не вірив ні своїм очам, ні вухам: невже оцей жвавий та дотепний чоловік, якого, здається, добре знають і охоче слухають в Нортумберленді геть усі, і є той «сірий» Телфорд, який у Бректоні ніколи й зайвого слова не зронить? А раптом маломовність усіх цих «чужаків», їхні скупі відповіді та невиразні обличчя, що їх він чув і бачив щоразу, коли пробував перекинутися з ними слівцем у звичній для себе довірливо-поблажливій манері, означають тільки те, що їм із ним нецікаво? Може, він сам — зануда? Та це фантастичне припущення лишень тихцем прошмигнуло задвірками його свідомості, а тоді зникло назавжди, й сліду по собі не зоставивши. Набагато зручніше було повернутися до вже віддавна звичної думки: ясна річ, усі ті запеклі традиціоналісти і книжкові хробаки просто ним гордують…

— Наступного тижня я буду в Кембриджі, — знову закричав Фіверстоун просто у вухо проректорові. — Даю там обід. Можливо, буде прем’єр, і точно мають прийти один чи двоє відомих газетярів і Тоні Д’ю. Що? Та знаєте ви Тоні, такий темний, невисокий, в банку працює. Лерд також буде. Він, здається, далекий родич прем’єра. Не маєте бажання приєднатися? Девід, знаєте, дуже хоче з вами познайомитися. Він багато про вас чув від одного вашого студента, не пригадую його імені…

— Не певен, що мені вдасться вирватися, ще ж навіть не відомо, коли ховатимуть старого Біла, а я обов’язково мушу бути на похороні. До речі, як